Ох вже мені ці шукачі скарбів з історії «Природжений шукач скарбів»!
Колись у нас з чоловіком один з ящиків комода був загальним, зліва мої речі, праворуч — його. І було б усе чудово, якби не ця його пристрасть до перекапыванию вмісту в пошуках… чого? Я не знаю. Всі речі на увазі. Спочатку я невимушено жартувала, що він стався не від мавпи, а від єнота, пізніше початку хмуритися, а незабаром ця звичка мене стала люто выбешивать. Зрештою, кому доводилося потім розкладати все заново?
А самий смак наступав, коли доводилося збиратися в поспіху. Відкриваєш ящик, а там… Доводилося вистачати перше, що попалося під руку, бо знайти потрібну річ уявлялося складніше, ніж відшукати голку в копиці сіна. Було все: і розмови, і прохання, і докори… Все розбивалося про його залізобетонне «мені так зручно, нічого не можу з собою вдіяти».
У підсумку, коли ступінь моєї задолбанности досягла неймовірної відмітки, я просто перерозподілила свої речі з інших скриньок (подекуди вони припали не в тему, ну да ладно), а всю розкидану мужнину одежинку зібрала і прямо так грудкою запхала в тепер вже його власний ящик. Думала, розсердиться, коли побачить, вже навіть заготовила короткий, але ємний спіч. Ан ні! Заглянувши в нутро цього зміїного кубла, він тільки й вимовив: «От тепер добре!» Так і живемо.
І я в цій ситуації знаходжу одні плюси: пішов у небуття суттєвий привід для нервування, мої речі лежать так, як я їх і залишила, чоловік зі своїми археологічними звичками теж більш ніж задоволений (а погладити річ перед тим, як її одягнути, він, як виявилося, і сам в змозі).
Шановні дружини шукачів скарбів, спробуйте і ви! Виділіть вже дружину з кротовьими замашками цей триклятий ящик або полицю з його власними рушниками-трусами-шкарпетками-футболками-штанами!
Нерви вам ще знадобляться, та й та сама горезвісна «погода в домі» покращиться.
