Пару років тому ми вирішили подарувати другу на день народження гумову жінку — за пару місяців до цього він сам сказав, що було б круто таку в машині катати.
Сказано — зроблено. Зібрали трохи, знайшли секс-шоп. Чомусь всередину вже пішов я один — в одного з моїх колег раптом виявилися якісь невідкладні справи на роботі, іншого чекали вдома, третій загадково закричав: «Батьківщина в небезпеці!» Справи справами, а терміни підтискають.
Очікуючи побачити там або молодої людини, або юну дівчину в якості продавця, заходив я в секс-шоп з радістю на обличчі і ненав’язливими жартами напоготові. Всі жарти забулися, а обличчя стало розгубленим, коли за прилавком я виявив жінку років сорока п’яти, яка немов тільки тиждень тому в бібліотеці видавала пошарпаного Камю на руки старанним хлопцям.
— Доброго дня.
— Доброго дня.
— У вас гумові ляльки є?
— Так, звичайно.
— Подешевше що-небудь.
— Ось така є.
— О, підходить, давайте.
— А смазочку візьмете?
У цьому місці повинна була бути ненав’язлива жарт, але я її втратив трохи раніше. І тут сталася, мабуть, головна помилка. Я сказав те, що говорять абсолютно всі ті «персонажі», які тут отоварюються чимось таким:
— Спасибі, зрозумійте, я ж не для себе беру. Це ми одного робимо подарунок на день народження!
— Ага, розумію.
— Так. Скільки з мене?
— Півтори тисячі.
— Ага, ось, тримайте.
Простягаючи гроші, я натрапив на якийсь по-бабусиним добрий погляд продавщиці:
— Може, все-таки смазочку візьмете?
— Е, ні, дякую, не для себе ж.
Виходячи не поспішаючи (з працею примушуючи себе не зірватися на біг) з шопа, я одночасно вмирав зі сміху, від сорому і від легкого відчаю від усвідомлення того, що в її очах я так і залишився всього лише ще одним «пустотливим внуком».
