Свіжий переказ, а віриться з працею

27

Мені іноді здається, що у моїх батьків в дитинстві був якийсь інший дитина, але не я.

— Доню, а чого ти не їж сир? Адже ти його завжди любила в дитинстві особливо! І з варенням, і з цукром їла!

Мати, я в житті сир не любила, а в дитинстві — люто ненавиділа! Ти хіба не пам’ятаєш, як кожен раз у мене цей сир доводилося запихати з боєм, криками, погрозами, поливанням «солодким» — варенням або цукром? І то половина порції була де завгодно, тільки не у мене в животі?

— Та що ти вигадуєш, тобі так подобалося, ти так з апетитом його їла!

— У дитинстві ти так любила бабусю, кожне літо не могла дочекатися, коли до неї поїдемо! Постійно писала їй листи.

Тато, по-перше, це була не бабуся, а прабабуся, по-друге, у неї вдома завжди люто смерділо так, що дихати було неможливо, по-третє, у неї була ідіотська звичка вчити мене буквах кожне літо аж до моїх 11 років, у-четверте, вона вічно годувала мене гарбузом. Я можу перераховувати довго. Зараз, звичайно, я розумію: стара жінка, маразм, всі справи. Але я її не любила, я його на дух не виносила. Я листи писала їй з-під палиці, після наполегливого виносу мені мозку мамою, що мовляв «напиши бабусі». Всі вони складалися з: «Привіт, бабуля, як справи? У мене все добре, люблю, Лена». І те ваше «люблю» я кожен раз намагалася не писати, але мене змушували.

— Та що ти вигадуєш, спеціально говориш! Ти так любила бабусю!

— Так, Оленка, я вчора випадково зустріла Димочку, уявляєш, він теж переїхав до цього міста! Та це ж той самий Дімочка, з яким ти так добре дружила! І уроки разом ви робили, один одному допомагали, і зі школи він тебе проводжав, портфель тебе носив! Сьогодні ввечері в гості зайде, згадайте минулі часи!

Мати, не було такого! Цей Дімочка вчився на два класу старше. Мене — малечу, шпынял і відбирав портфель, а я, ковтаючи сльози, бігла за ним, щоб забрати назад! А зовсім не «носив портфель до дому»! Ми не могли допомагати один одному робити домашнє завдання. Повторюся, він на два роки старші за мене, я тупо не міркувала в його «домашке». І те, що ми школу в один рік закінчили… Так я дев’ятий клас, а він одинадцятий! Мати, я бачити цього Димочку не хочу, він мене взагалі один раз ледь не згвалтував!

— Та ну, вигадуєш! Що, я зовсім без пам’яті? Я точно пам’ятаю, як ви навіть у нас вдома за столом сиділи з книжками! Я навіть вам тістечка приносила!

— Я тобі привезла синій светр, тобі ж подобається синій колір! Всю одежину в дитинстві вибирала синю!

Мати, не я вибирала. Це ТИ мені вибирала, вбивши собі в голову, що у тебе дочка любить синій колір. Я любила жовтий і люблю до цих пір! І так, це ти купила то синє плаття, хоча я просила жовті штани «як у Незнайки». І ті сині сандалики ти теж купила, хоча я заперечувала!

— Ой, пишеш! Я ж пам’ятаю, як ти щоразу просила на що-небудь синє: «Купи!» — кричала.

А ще я навчилася читати в три роки, хоча точно пам’ятаю, як в школі дивувалася букви Б, яку треба було писати «з відривом». У мене був у дитинстві кошеня, якого я подарувала подрузі Тані, хоча у мене не те, щоб кошеня, у мене подружки з таким іменем не було. Я любила в дошкільному віці ходити за морозивом в сусідній продуктовий магазин, і без різниці, що він відкрився, коли я в сьомому класі вчилася, до цього там було ательє.

Піду вчитися на фізика і повернуся назад у свою паралельну всесвіт.