Є у мене милий і добрий чоловік. З виборчої сліпотою.
Прошу дати хліба.
— А де хліб?
— У хлібниці.
Заглядає.
— Немає там хліба.
— В пакеті загорнутий.
— Немає там ніякого пакету!
— Рожевий такий пакет, там чверть булки хліба, зі вчора залишилася.
— Нічого подібного там немає! Йди сама перевір!
Йду. Перевіряю. Дістаю рожевий пакет, в який загорнуто шматок хліба.
— А? Так ти мала на увазі?
— Ну так, адже це рожевий пакет, в ньому четвертинка хліба…
— А, а я думав, не цей!
А який тоді, пробач, коханий? Там він був єдиним!
— Дай мені, будь ласка, телефон зі столу.
— Який телефон?
— Мій. Оранжевий такий смартфон. Він на зарядці начебто.
Йде до столу. Через хвилину:
— Нема тут ніякого телефону!
— Ну я з вечора залишала, повинен бути!
— Іди, дивись сама.
Роззувати. Йду. Посеред столу єдиним предметом лежить смартфон.
— Ось це що?
— А, ти мала на увазі? Так і сказала б, що його!
А я тобі що казала, блін?!
Прошу дати чек з купи папірців, що накопичилися за день.
— Нема тут чека!
— Чек на аркуші білого паперу розміром А5 (чоловік технік, розуміє), зверху великими літерами назва магазину «***», надруковані літери, не написані від руки, перераховані назви вчорашніх покупок — предмет, А й предмет Б.
— Немає тут чека! Іди, дивись!
Йду. Дістаю чек. Тикаю носом у перелічені ознаки.
— А, так би й сказала, що його треба!
%&@!!!