Йду по алеї в центрі міста, музику слухаю в навушниках. На узбіччі алейки дідусь книжки продає. Їх багато таких, що домашні бібліотеки розпродають за безцінь. Затрималася на хвилинку — мене привабила товста книга «Чарівник Смарагдового міста», що включає в себе всі до єдиної повісті Волкова з цього циклу. У мене самої в дитинстві була така книга, потім між переїздами загубилася, і ось мені прийшла в голову думка купити її для маленької сестри.
Стою я, загалом, дивлюся на книги — і тут відчуваю, що мене щось відчутно штовхає в спину. Виймаю навушники, обертаюся — той самий дідусь з паличкою, що продає, зі спини зайшов.
— Дивишся-та! — почав він проникливо, дивлячись мені в очі. — Піди ж, півтори книги за все життя прочитала-та!
Я тільки очима здивовано грюкнули. Звідки такі висновки? Начебто і пристойно виглядаю, і навіть корінець словника з сумки стирчить. Бачачи мою ошарашенность, спритний продавець для вірності ще раз пхає мене в ногу паличкою.
— Ти дивись, дивись, у мене книги хороші, розумні! Ти про такого автора, мабуть, і не чула-та! — тикає в «Таїс Афінської» Єфремова.
— Якраз цю книгу я читала, — все ще в шоці відповідаю я.
— А-а-а… Тоді це точно не читала! — показує дідусь на «Понеділок починається в суботу». — Молодь взагалі не читає-та! По клубам, мабуть, ходиш до пацанам лягаєш в ліжко, читати часу немає-та! Ти купи в мене книжку, купи!
Розвернулася й побігла скоріше. Цікаво, це такий спосіб зацікавити товаром або що?
