Початок навчального року. Студенти дізналися план занять, приблизний розклад сесій і теми курсових робіт, і в бібліотеку потягнулися вервечкою їх дбайливі матері.
Перший вид простягає на пожмаканому клаптику папірця назва підручника, написане почерком першокласника. Перевіряю — справді університетський курс. Чому недоросток сама не може заглянути в бібліотеку і вибрати собі потрібні книги? Ми не кусаємося і в куток не ставимо. Чесно-чесно!
Другий вид — войовничого вигляду матері, які не просто набирають книг для діточки, але і тут же сідають писати дитинці курсову у нас в читальному залі. В наступне відвідування вони будуть скаржитися, що їм незаслужено поставили погану оцінку.
Третій вид — втомлені, замотані, приходять перед закриттям, видно, що поспішали після роботи. Список потрібних книг у них начебто є, але прочитати його неможливо. Починаються дзвінки по стільниковому: «Vasenka, сонечко, мама вже біжить! Яка книжка тобі потрібна? Іванова? По економіці?» Більше чадо промукати нічого не може, і за десять хвилин до закриття доводиться шукати той самий «червоненький по економіці».
І тут приходять рідкісні самостійні студенти. Здавалося б, ось воно! Раз зайшли в бібліотеку, значить, самі навчаються, думають, цікавляться, а не купують готові роботи і не садять матерів «допомагати з уроками». Але насправді все набагато гірше.
Типовий студент запитує того ж самого Іванова, «червоненького такого». Ну ладно, студент сам ходив на заняття, повинен пам’ятати, що йому радив викладач. Починаю витягати подробиці: як приблизно називався підручник, як предмет називається, який розділ економіки, підручник новий або кошлатих років? В очах студента — біль і розпач. Продовжую розкручувати його далі: факультет, вуз, спеціальність… Я, звичайно, знайду підручник з природокористування або економіці туризму, навіть якщо Іванов виявиться жінкою, і не автором, а третім укладачем. Але як можна навчається у вузі і не знати, яка в тебе спеціальність?! Не знати назва факультету або кафедри? Як вони туди надходили? Коли чую: «Ну, е-е-е, економічний факультет. А предмет — економіка. А інститут — ну, цей… Е-е-е», хочеться ніжку стільця перегризти.
Але найбільше я люблю дипломників. Саме те — прибігти за два тижні до захисту і запитати «що-небудь з цієї теми». А останні п’ять років вони навіть чого-небудь не читали — здорово! Тема диплому, до речі, займає три рядки, переказати зміст роботи такий студент не в змозі. Дивиться на папірець зі списком тим, як в перший раз. А мені доводиться на коліні перегортати довідники, відчайдушно гуглити, щоб зрозуміти, що це за абракадабра. «Використання будь-яких сплавів у виготовленні якихось деталей якихось моделей літаків з точки зору екології». Скласти якісний список за п’ять хвилин неможливо. Особливо коли студент не пам’ятає, хто він, хімік, еколог, чи все ж конструктор, і що він хоче в своїй роботі досліджувати. Після години стрибків навколо такого клієнта все ж вдається дати йому рекомендації, визначити основні джерела, порадити, які наукові-технічні бібліотеки звернутися. Підсумок: «А що, мені всі ці книжки треба самому читати?! Я думав, ви мені дасте одну по моїй темі, а це мені не потрібно».
У відчаї догрызаю другу ніжку стільця. Не хочеться думати, хто в майбутньому буде будувати, лікувати, винаходити.
