Недавня історія студентки, ныкающей стипендію від матері, сколихнула застарілу лють. Будучи нечисті, яка вічно голодної студенткою з общаги, я завжди дивувалася (м’яко кажучи) безтурботної нахабства однокурсників, які живуть під крильцем батьків.
Чого тільки варті їхні роздуми на тему «мої гроші». Дитино працювала влітку після десятого класу і тепер купує, їде, оплачує собі… вставте потрібне. На хвилиночку, якщо батьки дозволили так витратити зароблене. Інакше — в сімейний бюджет. Батьки теж працювали все літо. І кожне літо до цього. «Стипендія — це мої кровні!» Так, якщо ти держиш себе повністю. Та ні, поки тебе годують батьки.
Другим пунктом йдуть заяви «це мій дім». Ні, зіронько, це дім твоїх батьків, з їх правилами і звичками. «Твоїм будинком теж» він є, якщо ти слухняна чадушко. В іншому випадку — повністю себе забезпечуй, бери участь у спільній оплаті комуналки і ремонтів, дотримуйся санітарні та шумові норми. І ще будь ввічливим (а то сусіди по комуналці, знаєш, можуть і в суп плюнути).
І по-третє, не буду писати… Там було про синівську шанобливість, повагу до слабкостей рідних людей, взагалі про повагу. Але це вже занадто для однієї задолбашки. І так, чую, закидають екскрементами.
Загалом, резюмуючи вищесказане: діти, знімайте житло і валіть, у вісімнадцять краще жити один у одного на головах з однолітками, ніж мучити всіх (і себе!) в отчому домі. Ну, або будьте миленькими лапочка. А батьки — дайте дихати.
