Або розповідь про те, як ми їздили в прикордонні зони з Абхазією за однією з найкрасивіших доріг Карачаєво-Черкеської республіки.
Після неспішного підйому і пізнього сніданку ми нарешті вирушили в дорогу. Види часом — просто відпад! Особливо в ті моменти, коли не треба роз’їжджатися із зустрічними лісовозами.
Далеко нарешті показалися гори. Додати до цього перший день теплої та сонячної погоди за час нашої подорожі — і я б сказав, що ми були абсолютно щасливі.
Для нас це краси, для місцевих — буденність. Хтось смажить шашлики на березі, хтось загнав машину в річку і змиває пил доріг.
По дорозі дуже багато дерев’яних мостів.
А вода у Великій Лабі дійсно смарагдового кольору.
На моїй карті було відзначено, що недалеко від Дамхурца є гарний водоспад. Расчехляем свіжокуплені трекінгові палиці. Що може бути краще прогулянки пішки в 30-градусну спеку з рюкзаком, в якому спить малюк? Взявши з собою запас води, починаємо підйом в гору. Спочатку дорога дуже легка, а потім починається конкретна така лісовозна колія, і ми починаємо сперечатися, проїде тут Дефендер чи ні.
Приблизно через два кілометри вперлися в обвал, далі дороги немає. Маркусу жарко, але песичка виглядає задоволеним.
А де ж водоспад? Так ось він, відзначений стрілочками. Красиво, так? З дороги нічого не видно, зате його дуже добре чутно. Як спуститися вниз, ми так і не знайшли. Збоку обрив, стежок ніяких немає. Ну, хоча б насолоджувалися звуками падаючої води.
Тим не менш, прогулялися все одно не дарма. По боках від дороги прямо-таки величезні зарості папороті.
Їдемо далі, за кожним новим поворотом все красивіше і красивіше.
По шляху постійно трапляються дрібні струмки і водоспади, а так як все це справа знаходиться посеред лісу, то навіть опівдні виходить фотографувати на довгій витримці без додаткових фільтрів, розмиваючи тим самим воду «в молоко». Постійно зупиняємося, щоб зробити фотографії і познімати відео.
За селищем Пхия долаємо невеликий брід кам’янистий (на Мультивэне, ага) і впираємося в початок погранзоны. До Абхазії залишається 20 кілометрів. На КПП порожньо, але порушувати якось не особливо хочеться, так що фотографуємося на пам’ять і повертаємось.
Повернувшись в Пхию, ми купили у місцевої жительки банку смачних грибів. І між нами відбулася приблизно така розмова:
— Не знаєте, що тут навколо можна ще подивитися цікавого, щоб на нашій машині проїхати можна було?
— Он, за селищем, дорога в гори йде. Там красиві види на ущелину. Я, звичайно, не водій, але на таких мікроавтобусах люди туди їздять…
Коли ми поткнулися на ту дорогу, то буквально через пару кілометрів зрозуміли, що під «такими мікроавтобусами» вона мала на увазі підготовлені «буханця» місцевих жителів, які возять туристів у гори…
А розвернутися ніде, а здавати задом до самого селища якось не комільфо! Нарешті знайшов лесовозную майданчик, перед самим в’їздом на яку ми так добре проскреблись днищем про величезний валун. Дісталося кріплення паливного бака, кронштейна запаски і ще чогось по-дрібниці. Одноголосно вирішили, що далі нам не треба.
Зате які краєвиди відкриваються навколо!
Запускаю в небо дрона. Дорога по ущелині в бік Абхазії.
Селище Пхия. Вдалині видно перехрестя і дорога в лісі, по якій ми і приїхали.
Повертаємося назад по ущелині. Син зголоднів і починає тихенько плакати. День виявився непростим, і хочеться вже скоріше встати на табір. Знаходимо спуск до річки, я виходжу на розвідку і таке відчуття виникло, напевно, воно буває у кожного любителя автомобільних подорожей. Це коли п’ята точка вже не натякає, а прямо-таки кричить, що сюди їхати не треба. Знімаю з даху лопату, выкорчевываю самі великі камені, раскидываю їх в сторону. Їдемо прямо, намагаючись не потрапити в колію.
А далі я починаю повертати вліво раніше часу, ліве заднє колесо зісковзує з валуна, падає в колію. Валун виявляється під машиною, частка секунди і…
Хрясь! Противний писк магнітоли, на екрані напис «Паркувальний асистент недоступний». Виходжу, милуюся картиною. Відразу чомусь не сфотографував, на цьому кадрі бампер, можна сказати, вже стоїть на своєму місці. Відірвана частина кріплень, пошкоджена проводка парктроника, і найголовніше — лівий датчик паркування розвалився навпіл. Одна його частина на своєму місці в бампері, інша висить на вцілілому проводі. Бампер вигнула під якимось неприродним кутом, я думав, що пластик взагалі порвався на шматки. Ан ні, витримав, міцний, зараза. В ста метрах від цього місця був нормальний рівний з’їзд до річки. Прикро, що так.
У будь незрозумілої ситуації веди себе як Звездулькин! Користуючись відсутністю Віктора, він зайняв його зручне крісло і з цікавістю спостерігав за подіями. А які злі тут були комарі! Загалом, сім’я закрилася в салоні, а я пішов лагодити машину. Проводку відновив елементарно, благо що інструмент з собою в наявності. А ось з датчиком вже нічого не поробиш, тільки міняти. Бампер у підсумку теж встав на своє місце, щоправда, з невеликим проміжком в 3-4 міліметра.
Потім, вже вдома, виявилося, що там є одна пластикова направляюча, яка повинна ідеально потрапити в посадкове отвір, і після цього він вже був «як з заводу». Ну і до цього я був упевнений, що на автомобілі ВАГ запчаст продають відрами на кожному розі. Обдзвін всіх дилерських центрів на півдні показав, що парктронік «тільки під замовлення 5-7 днів машиною з Москви». Так що в підсумку повністю вирішили цю проблему тільки повернувшись додому.
Дивлюся на фотографії і щось прям шкода, що не знімав таймлапсы в ту поїздку. Чумацький Шлях був як на долоні.
Коли я викладав нічні зйомки з Кавказу, але деякі читачі говорили, що на фотографіях видно цифровий шум. На жаль, чудес не буває, так. А якщо на вулиці ще й не прохолодна осінь з нічними заморозками, а цілком собі літо, то шуму на фотографіях буде ще більше. Витримка 15 хвилин, ISO1600.
Ось таким насиченим видався день.
