Троїцьк — наукоград в парі десятків кілометрів від МКАД, назва якого не дуже на слуху. У 2012-му він увійшов до складу Нової Москви. Як спальний район столиці він не надто привабливий, оскільки тут немає залізної дороги, а Калуське шосе, що проходить поруч, тільки після реконструкції в цьому році стало більш-менш проезжаемым в години пік. Масовий турист Троїцьк не любить — тут немає ніяких садиб або монастирів. Тим несподіванішою для мене було в ході рядовий прогулянки вихідного дня познайомитися з вельми непересічною, затишним і атмосферних містом. Він виявився глибоким і багатошаровим, і кожен наступний крок по ньому незмінно радував. Характерний інтелігентний академмістечко; старе місто, не розгубив слідів історії; приголомшлива своєю мальовничістю і розмірами паркова зона та курортно-санаторний район — все це не дуже очікувано в ближньому Підмосков’ї, але все це є в одному Троїцьку. З задоволенням про нього розповім нижче.
Почнемо з нової інститутській частини, яку в радянські роки називали Академгородком. Тут зразковий місто 80-х — широкі світлі проспекти, багато зелені, високі будинки. Від звичних районів такого формату трохи відрізняється якоюсь підвищеною чистотою і акуратністю. В моєму уявленні, Шурик із «Івана Васильовича» мав би жити в якомусь подібному місці, а не на Новому Арбаті.
Троїцьк, в який я їхав більше заради галочки в колекцію, виявився непростий. Я мав загальні уявлення, що тут є, але на практиці все вийшло цікавіше. Троїцьк — це не тільки набір пізньорадянських кварталів при декількох НДІ. Тут залишився і скромненький історичний центр, і, головне, велика і красива природна зона з письменницькими дачами та санаторіями. Місто виявився немов багатошарова солодкість, де кожна нова частина привносила свій смак.
Палац спорту «Квант». Наукоград ж!
В Троїцьку досі діють десять НДІ, хоча чисельність персоналу і, можливо, якась значимість їх дещо зменшилися. Досліджують тут переважно фізичні явища, але при тому досить різні — від магнетизму і радіохвиль до ядерних процесів.
І хоча серед російських наукоградів Дубна, ймовірно, назавжди залишиться еталоном стилю і інтелігентності, Троїцьк в цьому ряду теж не загубиться. Та ж сама атмосфера акуратності і вихованості є і тут. Трохи більше нудний зовнішній вигляд Троїцька продиктований його пізнішими роками розвитку. Я б навіть назвав його отакою дорослої Дубной — трохи менше романтики, трохи більше приземленості, але суть та ж.
В інститутській частини є своя пішохідна вулиця — Бузковий бульвар. Досить незвично бачити «Арбат», що потопає в зелені і забудований висотками:
На Бузковому бульварі є пам’ятник на місцеву тематику — молодшому науковому співробітникові. Начебто нічого особливого, а незвично і характер міста підкреслює:
Вистачає тут всяких прикрас, злегка відрізняються від таких у звичайних містах.
Складно передати фотографіями, але в Троїцьку витає якийсь дух наукових фантазій і віянь пізнього СРСР. Того трохи ідеалізованого світу радянського модернізму, мрій про кібернетику, роботах, управління погодою і покоренном космосі.
Цей світ існував, ймовірно, лише в подібних наукоградах та в кіно, але завдяки останньому знаком масам.
Хитромудре цегляна будівля з балконом і вежею — це культурно-мистецький центр одного з головних місцевих НДІ, що займається термоядерним синтезом, плазмою, лазерами і ще бог знає чим. Що радує, КТЦ досі працює за прямим призначенням (що свідчить у свою чергу про те, що НДІ на плаву) і відіграє тут роль чогось на зразок будинку культури, тільки з науковим ухилом. Непоганий показник накладення класичної радянської моделі містостворення на наукову специфіку: у всіх радянських містах ДК незмінно займав центральне місце і, найчастіше, найкрасивіша будівля. За мірками троїцького Академмістечка, так і є. Тільки він тут такий вийшов, інтелектуальний.
Для молодят тут виділили не місток або лаву, а дерево у формі серця:
Непомітний пам’ятний камінь жителям Троїцька — ліквідаторам катастрофи на ЧАЕС. Думаю, таких було чимало, враховуючи специфіку місцевого контингенту. Серед купують тут квартири (а роль спального району, в силу невеликого відстані від МКАД, Троїцьк не минула) нерідкі дискусії про те, скільки ядерних реакторів насправді існує і працює на закритих територіях троїцьких НДІ і в якому з нових РК швидше схопиш променеву хворобу. Із-за напливу приїжджих, які купують тут квартири і не мають ніякого відношення до науки, місцева середовище, на жаль, розмивається.
Невелика інсталяція на силікатною цегляній стіні — так виглядає центр космічних інформаційних технологій інституту земного магнетизму, іоносфери і поширення радіохвиль. Цей НДІ в Троїцьку, начебто, самий великий і старий.
За Академмістечка розкидані стильні інформаційні дошки. Незважаючи на герб Москви внизу, більше ніде таких не бачив. Очевидно, суто місцева фішка:
Тут взагалі багато свого, відмінного від інших міст і Москви зокрема. Наприклад, дошка пошани незвичної форми.
Або написи англійською (!), викладені плиткою. Friendship without borders. Років п’ять вже як мінімум дружба і західний світ у нас як-то разом в офіціозі не з’являються. Але в науковому середовищі своя життя.
Хоча формально Троїцьк з 2012-го входить до складу Москви, він сприймається як окреме місто куди сильніше багатьох «незалежних» сателітів столиці, будь то Химки, Митищі, Люберці або Одинцово. Як і у випадку з Московським, статус Троїцька незрозумілий. Багато людей і джерела вперто називають його містом, але у всіх офіційних документах зустрічається тільки «поселення» і «міський округ».
Церков в радянському Академмістечку, само собою, не передбачалося, тому що з’явилася вона тут на початку 2010-г. На мій погляд, зовні Троїцький храм вийшов досить вдалим:
Що мені абсолютно несподівано сподобалося в Троїцьку, так це деякі нові житлові комплекси, особливо в інститутській частини. Про радіаційний фон, який так бурхливо обговорюють покупці тутешніх квартир, не знаю, але візуально все виглядає на недосяжному для звичайних російських новобудов рівні.
Малоповерховість, досить пристойний зовнішній вигляд, а головне — облаштована територія навколо і між. Останнє мене найчастіше в нових кварталах і лякає. Зазвичай, побудувавши будинок і продавши квартири, девелопери навіть прибрати будівельне сміття не хочуть, не те що газони там з лавками зробити. А тут… Просто навіть трохи позаздрив.
У Росії серед загальнодоступних житлових масивів аналоги згадуються тільки в Пітері і під ним (там, мабуть, часто працюють фінські компанії). Ну і реноваційні квартали в Москві, які я бачив, близькі до цього. Але вони ще не закінчені, не наврочити б.
Переміщаємося на північ. Тут розташована найстаріша частина Академмістечка. Мені вона здалася якоюсь невиразною. Малоповерхова забудова тут вже без сталінських вишукувань, а виглядає при тому все більш вітхо, ніж в околицях Бузкового бульвару. Та й контингент тут вже не надто інтелігентний, немов всі вчені переїхали в нові висотки. В одному з скверів тут — пам’ятник академіку Л. Ф. Верещагіну. Він вважається засновником інституту фізики високих тисків (ще одного троїцького НДІ, що носить нині його ім’я), так і, почасти, всього Троїцька.
Тут же — не надто цікавий меморіал Великої Вітчизняної:
Добираємося до «екватора» Троїцька — Академічної площі, розташованої приблизно по центру довгого витягнутого міста. Наукова частина тут вже закінчується, історична — ще не починається. На Академічній площі — щось на зразок міського автовокзалу, який доповнює ринок і безліч магазинів. Місце злачне, із загальної милостивої картини сильно вибивається, незважаючи на свіже багате благоустрій, явно пов’язане з включенням до складу Москви:
Далі потрапляємо в старий центр. Тут все зовсім по-іншому. Ніякої інтелігентності, академічності і доглянутості — схоже більше на містечка сходу Підмосков’я. Історичне серце міста — скромний непримітний парк, згубився практично у дворах. Парк цей — спадщина не існуючої нині садиби «Троїцьке» кінця XVIII-го століття. Крім дворянсько-поміщицьких століть, застав він ні багато ні мало Наполеона, який на пару днів після відходу з Москви розмістив тут свій штаб. Саме звідси він дав наказ спалити російську столицю. Особливо гарячі голови пропонують встановити йому пам’ятник. Вважається (хоча і заперечується), що в 60-ті тут були виявлені останки вбитих французів. З розряду зовсім вже міських легенд — що ці незрозумілі рукотворні пагорби в парку є насправді курганами на поховання солдатів наполеонівської армії.
Але пам’яток, пов’язаних з війною 1812-го року, тут немає. Зате в старому Троїцьку присутній свій класичний меморіал Великої Вітчизняної:
Ніякої особливої старої забудови в історичному Троїцьку не залишилося. Тільки радянські будинки різних періодів та наступають на них нові багатоповерхівки.
На першому поверсі однієї з них розмістився місцевий краєзнавчий музей. Якось незвично — схоже більше на ЖЕК який-небудь. До того ж ще й закрито. З іншого боку, відвідувачів тут повинно бути не дуже багато. Заради кого постійний штат тримати?
Можна було б сказати, що в історичному Троїцьку нічого путнього немає, якби не одне «але». Потрібно виїхати наступного район, Заріччя, щоб розглянути найцікавіше в старому місті.
Це камвольно фабрика. Вона була заснована аж у 1797-му як бавовнопрядильна. Саме завдяки їй село Троїцьке розрослося до робочого селища, а потім і до міста. Цікава старої фабричної архітектурою, найбільш яскравий представник якої — водонапорка. Ми, в принципі, і куди більш мальовничі промзони бачили, але ця виділяється ще й тим, що досі щосили працює і випускає вовняну пряжу. Раптово, не десь на Уралі чи в Іванівській області, а в п’ятнадцяти хвилинах від МКАД.
Урал мені згадався від виду старої заводський греблі в оточенні кам’яних дореволюційних будівель. Довелося нагадувати собі, що я взагалі-то в Москві, а не в Сатка або Златоусті яких-небудь.
А ось найкращі види на фабрику, як я вже сказав, відкриваються із Заріччя. З назви зрозуміло, що це район Троїцька, розташований за річкою (Десною в даному випадку). І тут найцікавіше — не будівлі або міське середовище, а парк.
Т. н. «Зона відпочинку Заріччя» розтягнулася на кілька кілометрів вздовж річки Десни. Навіть там, де вона формально закінчується, далі все одно триває мальовничий парк. І ця зона — головне, мабуть, що змушує мене говорити про Троїцьк з захопленням.
Я, чесно сказати, зовсім не очікував побачити тут щось особливе. За описами і фоткам в інтернеті представлявся засмічене смердючий лісок з пепелищами від мангалів і парою занедбаних альтанок. Але, як часто буває, коли нічого не чекаєш, позитивні враження тільки посилюються.
Перша частина, ближче до греблі, трохи перенасичена різними об’єктами типу кафе, прокату плавзасобів, будівництв. Але вже тут усвідомлюєш, що одна тільки річка Десна компенсує всі.
Зовсім не підмосковного виду, вона петляє тут якимись протоками, створює острівці, а головне берега тут неймовірно мальовничі. Якимось дивом їх досі не забудували.
Крім того, краса річкових пейзажів тут поєднується з комфортом і зручністю прогулянок, що для нашої країни взагалі рідкість. Парк зовсім недавно реконструювали, і на тлі природного пишноти тут з’явилися нові дерев’яні доріжки, лавки, освітлення, шикарна дитячий майданчик і навіть всякі модні урбаністичні штуки, явно прийшли разом з Москвою.
Біля острова в Троїцьку, виявляється, є режим роботи. І це чи не єдиний недолік парку.
Дальня частина парку — чудова незаймана гай на березі Десни. Тут добре посидіти в тиші і вдатися до самоти.
Наступний острів до складу зони відпочинку формально вже не входить, але кому яка різниця? Прогулянка триває і там і виходить досить тривалою.
На обох кінцях острова — дві альтанки-ротонди 50-х років. Одна свежеотремонтированная…
…друга сильно занепала. Але під стовбурами високих дерев вона виглядає навіть більш гармонійно:
У парку кілька пішохідних мостів, що з’єднують острова з великою землею. Про один з них, навісний, часто говорять, що він є зменшеною копією Кримського моста в Москві:
Десна тут просто чудова. Знову виникає відчуття, що ти не в Москві. Тільки тепер в голову лізе не Урал, а швидше якась Калузька область, Угра там або Жіздра.
Парк привели в порядок нещодавно, в 2015-м. До того там дійсно були згарища від мангалів, як я і припускав. Місцеві, звичайно, задоволені. Існують плани продовжити паркову зону і на протилежному березі. Дуже хочеться, щоб обійшлися мінімальним наведенням порядку і комфорту, без масового будівництва.
Хоча ближче до греблі, де знаходиться «жвава» частина парку, його вже не вистачає. Троїцькі котеджні селища непогані, але без них все ж було б краще.
Крайній північний район Троїцька, за Заречьем, — конгломерат з декількох санаторіїв та дачних кооперативів, серед яких в радянські роки перебували фазенди багатьох діячів культури. Не дивно — природа тут диво як хороша. В Троїцьку відпочивали Висоцький, Твардовський, Солженіцин, Зикіна. Вважається, що пісня «Підмосковні вечори» була написана саме тут.
Санаторії діють і понині. Серед них — відомчі, що належать таким впливовим організаціям, як ФСБ.
Поруч з територією дитячого санаторію «Червона Пахра» — напівпокинутий клуб, побудований явно за типовим сталінським проектом кінотеатру. Припустимо, к/т «Перемога» і «Слава» у Москві на нього дуже схожі.
Нарешті, є в Троїцьку і своя цілком історична релігійна пам’ятка. Тихвінський храм хоч і був сильно перебудований після радянських років, все одно веде своє літочислення з 1781-го року. Якраз у цих краях, на півночі Троїцька, і знаходилося одне з сіл, об’єдналися і сильно розрослися потім в нинішній місто. Одне з них називалося Троїцьким, назва якого збереглася до цих пір.
Огляд ми почали з нудною інститутській частини, і перші враження приблизно відповідали очікуванням: ну, мовляв, нічого особливого, хоч і атмосферно. Потім поїхали в старе місто. Був би він досить тривіальний, якби не діюча фабрика з дамбою. У мене ще свіжі були спогади про Уралі, де ставок і гребля — неодмінний атрибут міст. Поблизу МКАДа я нічого подібного не очікував побачити, і градус вражень різко поповзла вгору. Ну а далі ми взагалі потрапили в санаторно-паркову зону, за ступенем своєї чарівної атмосфери нагадує виборзьке Монрепо. Загалом, Троїцьк однозначно запав у душу. В парк я вже встиг повернутися один раз за півроку з моменту поїздки. Його я взагалі рекомендую для прогулянок всім, кому хоч скільки-небудь по дорозі. Лише б будинками не забудували…
