Уявіть: вам подобається волейбол. Ви вважаєте, що це красиво і корисно, вам приносить задоволення дивитися на те, як грають інші, ви по-білому заздрите тим, хто робить це добре. І ось ви зібралися у відпустку на море і вирішили, що було б здорово навчитися грати на пляжі нарівні з усіма.
Тут у вас є кілька варіантів: можна сміливо поїхати і спробувати навчитися грати на практиці, але тут не обійтися без того, що спочатку, не знаючи правил і не маючи хорошої фізичної форми, ви будете виглядати незручно. Можна піти займатися в секцію. Можна попросити друзів, які вже мають грати, навчити вас. І от, припустимо, ви пішли до тренера. Приходьте і говорите — так і так, їду відпочивати, хочу навчитися грати у волейбол за один місяць — мені б тільки основи, просто для себе, у змаганнях брати участь не збираюся.
Тренер береться займатися з вами. Протягом місяця ви вивчаєте правила, купуєте якусь спортивну форму, приходять в тонус м’язи. Ви з задоволенням грати у волейбол на пляжі все літо.
Повертаєтеся додому, вас захоплює робота, сім’я, рутина… Взявшись за м’яч після кількох років паузи, ви ж не будете дивуватися, що стрибок вже не той, витривалості не вистачає, та й якісь подробиці правил вислизнули з пам’яті? Ви ж не будете чекати, що після одного місяця тренування перед тим самим відпусткою ви збережете навички гри на все життя?
А тепер замініть «волейбол» на «іноземна мова» і відразу все зрозумієте. Чому курси, де вас обіцяють навчити «вільно говорити» за пару місяців, нічого не варті без подальшої практики. Чому, поїхавши за кордон і не знаючи місцевої мови, без якогось періоду «адаптації» ви не станете «своїм». Чому немає сенсу вчитися говорити на мові, який ви не збираєтеся ніяк застосовувати в житті. У чому роль теорії і в чому роль практики. І не задалбывайте більше нікого дурними питаннями.
