Сто порцій амінокислотного сміття

34

Працюю в звичайній українській школі звичайним учителем.

Щось давно в освіті негаразд, якщо я змушена соромитися своєї роботи. Паперова, звітна, формальна тяганина — це півбіди. Діти… В середньому сотня ідіотів випускається в життя кожен рік. І відповідальність за це повинні відчувати ми?

Викладання — українською мовою. Життєве спілкування — суржиком. Читати вміють по діагоналі, тільки знайомі українські літери. Писати не вміють зовсім. Хто не вірить — зайдіть в «контакт» на сторінки українських школярів. Це не безграмотність — це повне безъязычие.

Шкільна форма — це для багатих шкіл. Нам дорого, ага. Ми будемо ходити в проституточных сітчастих колготках і прозорих водолазках. Це нічого, що черево вивалюється звідусіль і груди четвертого розміру. У хлопчиків шкалить лібідо так, що парти піднімаються вище рівня моря. Що? Зауваження? Фіг там: права дитини! Слава Гуглу і інтернету — кожен потомствений алкоголік у нашій країні тепер знає це словосполучення. Що ми можемо? Статистику абортів вести. У кожному випуску — чотири-п’ять вагітних учениць.

Пробуємо вчити. Безуспішно, але пробуємо. Зло п’є мамі і свежевыпущенному з в’язниці татові, зло правилом «права не маєте!», зло успішно розвивається магазину алкогольно-тютюнової продукції навпроти входу в школу, зло пивних пляшках, выгребаемым ящиками з туалету…

Задовбали! Чим ми так завинили перед країною? Чому за зарплату, рівну милостині в церкві, я повинна пропускати через себе натовпу чужих виродків! Ні, діти теж бувають, але система заточена під виродків, а їх більше. І не треба говорити, що всі діти хороші, і чужих не буває. Бувають. Коли я на суботнику вимітаю шприци з-під шкільного паркану, я заспокоюю себе, що це не учні. Це чужі. Вночі.

А поки країна отримує партії амінокислотного сміття по сто порцій щорічно. І ми убиваемся, але виправити ні чорта не можемо.

Перед прийняттям чергової стопки згадайте про презервативи!