Станція переливання болю

439

Я вчуся на лікаря. Я знаю систему охорони здоров’я зсередини — як працюють в державній і як працюють у приватній лікарнях. Все це тут не раз обговорювалося. Я не можу зрозуміти одного.

Майже всі мої однокурсники хотіли йти в цю професію. Їм подобається цим займатися, вони оптимістично налаштовані, вони хочуть бути корисними і допомагати людям.

У нас прекрасні викладачі, більшість з яких — практикуючі лікарі. Вони доступно пояснюють навіть найскладніші й заплутані речі. Багато вважають окремих викладачів ідеалом лікаря. Не всі з них врівноважені, але все уважні і прискіпливі.

З мене ліплять справжнього лікаря. Мене змушують вчитися бути уважним і думати наперед. На мене кричать благим матом на заліку за те, що я неправильно вирішую завдання по переливанню крові, тому що я могла б вбити пацієнта, якщо б вирішувала її для живої людини. І дають зверху ще десяток завдань, щоб у голову втемяшились раз і назавжди правила переливання крові.

Ми з радістю йдемо курирувати пацієнтів в лікарнях, тому що це Екшн сно цікаво: ми набуваємо досвіду, ми вчимося розмовляти з хворими, терпляче вислуховувати їх і випрошувати найдрібніші подробиці їх життя, важливі для постановки діагнозу, вчимося толерантно поводитися і стираємо кордони в головах між різними класами і національностями людей.

Нас вчать заслуговувати довіру пацієнта. Вчать виглядати і розмовляти, як представник шанованою і важливої професії. Вчать гордо нести звання лікаря.

Але коли я сама приходжу в лікарню, то не бачу результату цього навчання. Лікарі дозволяють собі хамити, як бабки перед під’їздом, допускають недбалість, неуважність та неорганізованість у своїй роботі, вирішують не обтяжувати себе оглядом пацієнта і ставлять неправильний діагноз лише за одним скарг, а коли трапляється хтось, хто хоч трохи розбирається в своєму тілі і просить їх виписати направлення не на один аналіз, а відразу на кілька, щоб не скакати по тридцять три рази, коли в першому нічого не знайдуть, то волають, що раз такі розумні, то самі будинки і лікувалися б.

Є хороші лікарі, є, я їх особисто знаю, їх багато. Але з рештою… Я не можу зрозуміти, де той проміжок часу, у який вчорашні випускники вирішують забути все, чому їх вчили в університеті. Я не можу зрозуміти, куди дівається бажання допомогти стражденному. І я боюся, що таке може статися і зі мною.