Справа варта

26

Поїхали з чоловіком в неділю в Калузьку область милуватися пам’ятками. Хто їздив, знає, що по шосе стоять банери: «Пончики, 10 км». Скажу відразу, що ми для пікніка та поїздки закупили все ще вдома, і майже ніколи не возимо з собою готівки. І тут я бачу ці пончики, відповідно, їх хочу. Хто подорожує на машині, знає, як приємні і цікаві такі дрібниці. Порилися по кишенях, розуміючи, що навряд чи там приймають картки. Знайшли якусь дрібницю, але нам багато не треба — так, побалуватися.

Загалом, стою в черзі. Спека. Натовп народу. Хвилин сорок стояла. І ось я біля каси:

— Дівчина, мені шість пончиків.
— А вони не рівно за 11 рублів!
— Добре, як вийде. Шість пончиків.
— А можна задати вам нескромне питання?
— Так звичайно.
— А воно того варте?
— Пробачте, що?
— Ну, стояти стільки заради шести пончиків? — і дивиться з усмішкою на мою сотню в руці.

Настрій було зіпсовано. Пончики захотілося викинути. Я розумію, що перед цим у тебе на тисячі отоварювалися, але якщо я не можу з’їсти вісім чебуреків, дві порції пельменів і сімнадцять пончиків, це не означає, що у мене немає грошей. Можу сказати тільки одне: ні, не варто стояти сорок хвилин в задусі заради того, щоб ти мені нахамила.