Швидше! Вище! Грошовитіше! Як держава стимулювала радянських спортсменів в 1940-1950-х роках*

222

«Холодна війна» мала двоїсте вплив на розвиток спорту в СРСР. Важливим інструментом пропаганди соціалізму стали перемоги на міжнародних змаганнях і світові рекорди. Погоня за рекордами стимулювали створенням системи матеріальної винагороди. При цьому значна частина рекордів була фактично марна, так як вони були встановлені у вправах, які не входили до програми Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи. Ці рекорди, дозволяли спортсменам заробити щедрі призові, служили для керівників Спорткомітету засобом представити свою діяльність у прикрашеному вигляді.

Ст. Говорков. 2-я Всесоюзна фізкультурна спартакіада профспілок СРСР. 1935 р.
Секретна постанова Радміну
Після війни СРСР активно брав участь у міжнародних спортивних змаганнях, результат яких викликав занепокоєння у верхах. 16 червня 1948 р. було прийнято секретна постанова Ради Міністрів СРСР «ПРО заходи по усуненню серйозних недоліків у роботі Комітету у справах фізичної культури і спорту при Раді Міністрів СРСР». Як «недолік» було зазначено, що радянським спортсменам належить мало світових рекордів. Перед Спорткомітетом була поставлена задача підготувати рекордсменів з усіх видів спорту, здатних в найближчі роки «завоювати світові рекорди по основним видам спорту (курсив мій. — Авт.)»1.
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
А. Дейнека. Физкультурница. 1933 р.
Пропаганда змінює курс
Для 1920-30-х рр. був показовий плакат художника Олександра Дейнеки «Физкультурница» 1933 р., на якому вдало сформульовано девіз фізкультурного руху в СРСР: «Працювати, будувати і не нити! Нам до нового життя шлях вказаний. Атлетом можеш ти не бути, але фізкультурником — зобов’язаний».
Після 1945 р. акценти в пропаганді спорту зміщуються: на перший план виходить прославлення спорту вищих досягнень. Тема оволодіння світовими рекордами з’явилася в радянському образотворчому мистецтві ще в 1930-ті рр., але в умовах «холодної війни» вона отримала конкретну політичну спрямованість. Досить порівняти довоєнний (в. І. Говорков «2я Всесоюзна фізкультурна спартакіада профспілок СРСР», 1935 р.) і післявоєнний (А. В. Єлагін «Всі світові рекорди повинні бути наші!», 1948 р.) плакати.
Композиція у Говоркова не здатна донести до глядача смислове навантаження плаката. Безтурботна посмішка на обличчі дівчини не передає ні боротьби, ні напруги всіх сил, необхідних для встановлення рекорду. Фоном для центральної постаті легкоатлетки служать група спортсменів-чоловіків і спускаються з неба парашутисти. У глядачів залишається значний простір для інтерпретації: дівчина могла уособлювати і спорт вищих досягнень, що спирається на масовість, і заклик до жінок займатися спортом з твердженням, що вони здатні не тільки бути нарівні, але домогтися більшого успіху, ніж чоловіки. Нарешті, парашутисти покликані служити нагадуванням, що заняття спортом — це внесок кожного у зміцнення обороноздатності країни. Сам же заклик встановлювати світові рекорди не був підкріплений образотворчими засобами.
Інша справа — плакат Єлагіна 1948 р. Реалізація соціального замовлення отримала у ньому політично виважене втілення: над стадіоном майорить червоний прапор, а на фініш набігає четвірка бігунів, на чолі якої радянський спортсмен, випереджаюче американця. Це вже не абстрактний заклик «Всі світові рекорди повинні бути нашими».
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
Хитрі рекорди і реальні гроші
З конкретними рекордними досягненнями справа йшла багато гірше, ніж на плакатах. Керівництво Спорткомітету домігся виділення персональних окладів і штатних посад для членів збірних команд СРСР. Але ця міра не призвела до помітного зростання світових рекордів. Другим кроком на шляху до світових досягнень стало матеріальне стимулювання всесоюзних і світових рекордів. Спортивним функціонерам вдалося домогтися, щоб нагородження преміями за спортивні рекорди і перемоги перебувало у віданні Спорткомітету, який не зобов’язаний погоджувати свої накази з вищестоящими інстанціями.
Не дивно, що такі накази Спорткомітету йшли під грифом «таємно». Ці документи виявляють фантастичні картини погоні за рекордами. Розуміючи, що встановити рекорди на дистанціях, що входять в програму Олімпійських ігор, — завдання складне, вони знаходять лазівку у вигляді некласичних дисциплін. Наприклад, у легкоатлетів це дисципліни, на яких змагання проводилися вкрай рідко: естафета 400+300+200+100 м, естафети 4х200 м, 3х800, 5х500, 100+200+400 м з бар’єрами.
Нам потрібен наш Радянський «Давос»
Сезон 1949 р. для легкоатлетів приніс небачений урожай рекордів на некласичної дистанції 200 метрів з бар’єрами. Легкоатлет Луньов тричі бив тут рекорди, скинувши півсекунди зі свого першого рекордного досягнення. На цій дистанції встиг відзначитися і Буланчик2. Таким чином, за один сезон ця екзотична дистанція принесла в «скарбничку» Спорткомітету чотири всесоюзних рекорди. Але особливо привабливими для встановлення рекордів були біг і ходьба на довгі дистанції, на яких у ході одного змагання можна було побити кілька рекордів.
Тріумфом спортивної бюрократії став наказ від 5 листопада 1949 р. про нагородження бігунів за світовий рекорд в бігу на 30 000 м і за всесоюзний рекорд в бігу на 25 000 м3. Ванін — новий світовий рекордсмен на дистанції, на якій далеко не кожен рік проводилися змагання, отримав 20 тис. руб., а його напарник по забігу Гордієнко — 15 тис. Ці дистанції не користувалися популярністю, про що свідчить показані бігунами результати — на 30 км рекорд був поліпшений на півтори хвилини! Так і бігли спортсмени не на межі своїх можливостей. Восени того ж 1949 р. Ванін перевершив свій новий рекорд на дистанції 25 км більш ніж на 2 хвилини, що принесло йому 15 тис. руб. 4
Премії на фініші
Не всі часи користувалися прихильністю керівництва Спорткомітету. Так, Смирницкую, метнувшую спис на 5 м 20 см далі світового рекорду, хотіли нагородити 25 тис. руб., але голова Спорткомітету А. Аполлонов скоротив премію до мінімуму за встановлення світового рекорду — 15 тис. руб., а тренера Ст. Алексєєва навіть викреслив з приказа5.
Премії, видані спортсменам за рекорди і перемоги в змаганнях, вражають: плавець Ушаков в 1950 р. — 39 тис. руб., в 1951 р. — 14 тис.; Гусєва (плавання) у 1951 р. — 39,7 тис.; Москаченков (легка атлетика, марафон) — 31,75 тис.; штангісти Воробйов і Новак в 1951 р. отримали, відповідно, 61,75 тис. і 45,75 тис.; легкоатлет, спринтер, Сухарєв в 1951 р. — 29,5 тис. Нарешті, сама універсальна спортсменка в історії Олександра Чудіна (за запевненням одних сучасників, — чоловік, на думку інших, — гермафродит), преуспевшая в хокеї, волейболі та ряді дисциплін легкої атлетики (спринт, бар’єрний біг, стрибки у висоту й у довжину, метання списа, п’ятиборство), тільки за легкоатлетичні досягнення отримала у 1950 р. 52 тис., в 1951 р. — 35 тис. руб. 6
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
Олександра Чудіна на XV Літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі (Фінляндія). 1952 р. Фото: Анатолій Гаранін / РІА Новини
Для розуміння розміру преміальних досить вказати, що 1-я Сталінська премія становила 100 тис., 2-я премія — 50 тис., 3-я премія — 25 тис. Та ж Чудіна теоретично могла на преміальні 1950 і 1951 рр. купити п’ять автомобілів «Перемога». Проте із-за мізерної кількості випущених автомобілів купити машину було майже неможливо. У перші післявоєнні роки був ще один канал придбання власного автомобіля — трофейна техніка. У 1946 р. чемпіон СРСР з класичної боротьби Коткас за допомогою постпредства Ради міністрів Естонської РСР намагався отримати дозвіл на покупку трофейного автомобіля. Армійське начальство висловило згоду, але голова Всесоюзного комітету у справах фізичної культури і спорту Н.Н. Романів наклав вето, побоюючись, що й інші чемпіони (200 осіб) звернуться з аналогічними клопотаннями, а задовольнити їх прохання буде невозможно7.
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
У салоні магазину «Автомобілі» на Бакунинской вулиці в Москві. 1951 рік. Фото: Анатолій Гаранін / РІА Новини
Преміальні за рекорди служили важливою складовою в заробітках елітних спортсменів. Тому неучасть у чемпіонатах світу та Європи, а також відсутність матеріальної винагороди за рекорди болісно сприймалося. У березні 1947 р. найсильніші радянські ковзанярі у листі на ім’я заступника голови Ради міністрів СРСР Л. П. Берії і секретаря ЦК ВКП (б) А. А. Жданова в числі своїх претензій до керівництва Спорткомітету назвали реєстрацію досягнень, показаних за кордоном, в якості всесоюзних рекордів: «Результати, показані в більш сприятливих кліматичних умовах, вбивають прагнення до досягнення рекордного результату (курсив мій. — Авт.) в умовах нашого клімату, тим більше що виїзди найсильніших спортсменів за кордон дуже рідкісні і можливість поліпшення рекорду мінімальна». «Нам потрібен наш Радянський «Давос»8, — вимагали зірки вітчизняного ковзанярського спорту. Берія вважав сам питання про претензії ковзанярів справою третьорядним, доручивши К. Е. Ворошилову переговорити з Романовим. Але лист ковзанярів, підкріплене клопотаннями спортивних функціонерів, призвело восени 1949 р. до початку будівництва «радянського Давосу» — Медео, який став кузнею світових рекордів. Вже перший чемпіонат країни на Медео в січні 1952 р. приніс рясний урожай на рекорди і, відповідно, великі преміальні.
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
Закриття чемпіонату СРСР з легкої атлетики 1953 року.Прапор чемпіонату спускають (зліва-направо): чемпіон в бігу на 800 м Георгій Івакін, чемпіонка в бігу на 800 м Ніна Откаленко, чемпіон в бігу на 400 м з бар’єрами Юрій Литуев, чемпіонка у п’ятиборстві Олександра Чудіна.Фото: Н. Волков, STR / РІА Новини
Але епоха державної марнотратства підходила до кінця. Становище в економіці було далеко не таким райдужним, як його малювала пропаганда. Країна фактично перейшла на режим економії. Постановою Уряду від 31 грудня 1950 р. N 5000-2170 було передбачено зменшення на 25% розміру всіх видів грошового преміювання. Це скорочення торкнулося і спорт.
Максимальну винагороду за світовий рекорд з 25 тис. знизили до 18 750 тис. руб., за всесоюзний рекорд — з 15 тис. до 11 тис. 250 руб. Однак і ці преміальні спортсменів викликали роздратування номенклатури. У січні 1955 р. завідувач Відділом охорони здоров’я і соціального забезпечення Ради міністрів СРСР Ст. Похвалин запропонував зменшити їх розмір, скасувавши преміювання «за другорядними видами спорту», зберігши лише найбільш цінні вправи». На його думку, найбільш цінними є досягнення льотчиків, парашутистів, планеристів і, мали важливе практичне значення. Він не розумів, що для пропаганди досягнень соціалізму рекорди Думбадзе в метанні диска і Зыбиной у штовханні ядра важливіше, ніж стрибки парашутистів… Похвалин не без підстави стверджував: збереження існуючого порядку преміювання призведе до того, що «основним стимулом до досягнення високого спортивного результату у спортсменів буде отримання грошової премії»9.
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
Вид на високогірне каток поблизу міста Алма-Ати відкритий в 1951 р. в урочищі Медео. Фото: Йосип Будневич / РІА Новини
Даремні досягнення
«Холодна війна» мала двоїсте вплив на розвиток спорту в СРСР. Важливим інструментом пропаганди соціалізму стали перемоги на міжнародних змаганнях і світові рекорди. Погоня за рекордами змогли стимулювати головним чином створенням системи матеріальної винагороди. Сталінське керівництво через Спорткомітет, щедро фінансуючи рекордсменів, змогло швидко збільшити кількість світових рекордів, належать радянським спортсменам. З точки зору олімпійської хартії, компенсації спортсменам за час, витрачений на змагання і підготовку до них, були законні, але преміальні за рекорди були її прямим порушенням. При цьому значна частина рекордів у легкій атлетиці, як і в плаванні, велоспорті, ковзанах, штанзі, стрільби, була фактично марна, так як вони були встановлені у вправах, які не входили до програми Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи. Ці рекорди, дозволяли спортсменам заробити щедрі призові, служили для керівників Спорткомітету засобом представити свою діяльність у прикрашеному вигляді.
Быстрее! Выше! Денежнее! Как государство стимулировало советских спортсменов в 1940-1950-х годах*
Міжнародна товариська зустріч ковзанярів в Алма-Аті. 1958 р. Фото: ТАСС
* Стаття підготовлена за підтримки РФФД (грант N18-09-00647 Феномен радянського спорту в контексті «холодної війни»).
ГА РФ. Ф. 5446. Оп. 50 а. Д. 4516. Л. 32.
ГА РФ. Ф. 7576. Оп. 29. Д. 41. Л. 63, 180, 190, 236.
Там же. Л. 122.
Там же. Л. 189.
Там же. Л. 38.
ГА РФ. Ф. 7576. Оп. 29. Д. 100. Л. 49-50.
ГА РФ. Ф. 5446. Оп. 48. Д. 2256. Л. 126.
ГА РФ. Ф. 5446. Оп. 54. Д. 40. Л. 76.
ГА РФ. Ф. 7576. Оп. 29. Д. 158. Л. 11.