Про темні часи і світлому майбутньому

37

Я і мої ровесники народилися в кінці 80-х, а пам’ятати себе почали десь до середини 90-х. Висновок з цього простий: розруха, невлаштованість і свавілля в нашій країні — єдина об’єктивна реальність, яку ми знаємо. Тому задовбали голосіння людей злегка за сорок, які досі впевнені, що всі життєві блага їм повинні забезпечити зверху.

Я не застала часи СРСР, але усвідомлюю, що з моменту його розпаду минуло вже двадцять років. Двадцять років тому стабільність, гідні пенсії, тисячі робочих місць, безкоштовні санаторії і ковбаса по 2,20 канули в небуття. Люди за сорок, — я не буду сперечатися з вами про те, що вам краще жилося в ті роки. Тільки я не знаю того життя, і тому з боку деякі речі мені, мабуть, видніше.

В 90-е у вас вибила землю з-під ніг, але і двадцять років потому продовжувати нити, як не цінують в «Рашке» людей твоєї професії, м’яко кажучи, дивно. За двадцять років при бажанні можна спробувати себе на десятку фронтів, знайти відсутні знання і навички, здобути освіту.

Ах, твоя робота у вимираючому НДІ — покликання? Але крім покликання, є й потреби — щось їсти та пити, у щось вдягатися, ніж жити. Сумно, коли за улюблену справу тобі не платять, але така реальність. Ти готовий зробити подвиг, жити впроголодь, втілюючи блакитну мрію? Або наступити собі на горло, знайти менш привабливу, але зате оплачувану роботу? Так вистачить вже балансувати посередині, сльозливо лаяти уряд і ностальгувати!

Ах, робота касира, охоронця або сторожа ображає твої честь і гідність? Да уж, а ниття з загальним змістом «я не здатний нічого добитися сам, натомість держава має мені все» гідність, звичайно, звеличує. Подивись хоч на гастарбайтерів, страждалець — їх щось нічого не ображає.

В сутності, живіть як хочете. Тільки в одному я вас не можу виправдати — у вихованні дітей. Це ви не змушуєте їх змолоду замислюватися про майбутнє. Це через вас лоби в сімнадцять років не знають, чим хочуть займатися в житті. Це завдяки вам вони вступають у вузи за принципом «зате у рідному місті» і «шоб були корочки». Ну, або «за покликанням» без жодного поняття про те, що покликання не завжди означає гідну оплату. Адже вони потім щиро не розуміють, чому держава не поспішає обсипати їх благами. Вам їх не шкода, пострадянські скиглії?