Полк багатих полудохликов

48

У нашій країні «все для людей». Звичайно. Люди на місцях толком не виконують свої обов’язки і навіть не натягують тупі ввічливі посмішки (як іноземці, яких вони так не люблять), а лише кричать і чіпляються по всяких дрібницях. Розповім я, мабуть, детальніше про свої митарства тривалістю в цілий рік.

Вступив я в так званий престижний університет культурної столиці нашої батьківщини, і настав час збору документів для вступу на військову кафедру. Без папірця ти комашка — це я завжди знав, але ніколи не думав, що настільки. Випромінюючий гарний настрій, я прибув за адресою, де мені повинні були дати список того, що мені треба зробити, як і коли. Після двогодинного очікування і сотні струмків поту по спині від задухи я зустрів даму бальзаківського віку з цигаркою в зубах.

— Здрастуйте, я такий-то такий-то від такого-то факультету. Мене направили отримати паперу для вступу.

— Ви хто? — запитала вона, дивлячись на мене так, ніби я і не людина зовсім, а та сама комашка, і до цього стрекотом, а не говорив.

— Такий-то такий-то від такого-то факультету за паперами для вступу.

— А-а-а, ви від Віталія Сергійовича? — з тим же поглядом продовжувала вона.

— Я не знаю, хто це. Я від свого факультету з направленням на…

— О-О-О, юначе, якщо ви не знаєте його, то ви нічого не знаєте, і вам не вчинити ніколи! До побачення.

У паніці я вийшов. Набрав деканат, де мені дали направлення, і запитав про цього всемогутнього Віталія Сергійовича. Деканат нічого не знав. В інтернеті в списках викладачів військової кафедри і начальників його теж не було. Я вирішив повернутися і все-таки отримати списки.

— Здрастуйте, я заходив тут, і мені… е-е-е… потрібні списки документів і напрямів для…

— Ось, тримайте списки. Удачі, — перебила мене дама з посмішкою, ніби 15 хвилин тому я і не заходив.

Висновок: наші працівники — не професіонали. Вони взагалі ніхто. Керуючись секундним настроєм, вони розпоряджаються людськими долями. А якщо б я вирушив в університет шукати цього Сергійовича? А якщо б я зневірився протягом року після зустрічей з нею і її колегами? (Пардон, я забігаю вперед.)

Кожен раз після проходження купи медкомісій я мав приїжджати до них і підшивати у свою справу все нові і нові папірці. Іноді дивлячись, але частіше немає, вони регулярно відкидали мої довідки і говорили переробити. Я всі ці довідки збирав по раннім вранці, пропускаючи лекції і штовхаючись в поліклініках з бабусями. Я робив все чесно і по совісті, я здав цілу річку сечі. А коли вони скасували довідку з мого місцевого військкомату, то я взагалі оскаженів: я пітнів там цілий день, а тепер знову?! Коли змусили переробити флюорографію, я вирішив на наступний день привезти їм ту саму довідку. Що ви думаєте? Її взяли!

Нервово смикаючи оком, зібравши абияк довідки і витерпівши рік в чергах поліклінік та військкоматів, я приїхав на збори кудись в передмістя, де потрібно було пройти три простих тесту: підтягування, біг стометрівку і на чотири кілометри. Нас було не так вже й багато. Організація знову кульгала. Годинами стояла черга на підтягування (адже людина, яка приймає цю дисципліну, запізнювався вже на дві години свою роботу, а приїхавши, заявив, що все тільки після чаю), потім хвилин сорок на підготовку до забігу — і всі сорок хвилин в гущавині лісу, по вуха в комарах та спеці +25, а потім бігом по болотистій місцевості під матюки тренера військової кафедри, розтинає на ровері…

Випробування пройдено. Ми витримали. Папірці підшиті. Фотки перефотканы. Заяви переписані. Укуси розчесане. Я поступив і на першому занятті в своїй групі не побачив жодної людини, крім себе коханого, тих, хто мужньо збирав довідки, підтягувався тридцять разів і боровся з комарами. Зате я бачив дюжину полуросликов у військовій формі, яка в три рази більше їх, без натяку на м’язи. Всі йшли від відповіді, де вони були в той самий жаркий літній день, і не були в курсі, якого розміру водяться комарі в тому лісі.

Я знаю, що мої родичі не могли і досі не можуть підтягнутися жодного разу, зате вони, схоже, всі знають Віталія Сергійовича.