Плач, дитинко, плач від любові

129

Натискаю кнопку «виплакатися» і плачу в буквальному сенсі. Тому що моя задолбашка одна з тих рідкісних і ніким не понятих.

Я не люблю мультики. Ті, які про радості і печальки. Ті, які про дружбу і жуйку, про сім’ю. Ті, які про великі трагедії маленького (а іноді і великого) людини.

Я не люблю багато фільми, на зразок «Титаніка» або «Хатіко». Так-так, здається, ви вже зрозуміли, до чого я хилю. А саме: я починаю ридати від цих «милих сцен», «сумних сцен» і т. д. за списком.

Уявіть, що з вами все добре. Ви хочете подивитись фільм, який ви не бачили раніше. А потім вам зносить дах і м’яко так прикладає її назад.

Інша справа, коли дивишся що-небудь, де людей пачками анігілюють, а планети підривають за велінням лівої п’ятки макаронного монстра. Або що-небудь більш реальне, схоже на новини з «каналу з зеленим кулькою».

Мене задолбали те, що від добрих речей хочеться заплакати і заповзти в дальній кут, щоб ніколи-ніколи цього більше не бачити, а жорстокі речі сприймаються буденно.