Деякі люди демонструють невміння стримуватися, нетактовність, відверте хамство і безліч інших чудових якостей. З ними нелегко перебувати поруч, неможливо розслабитися і навіть говорити іноді боязко. Одні можуть голосно лаятися матом і вести себе зухвало, інші несуть абстрактну нісенітниця, позбавлену сенсу. Вони вважають себе особливими, стверджують, що у них важкий характер, що це «незвичайна душевна організація». На ділі це лише нездатність хоч трохи попрацювати над собою, стати трішки краще, обрати інший, більш смыслоемкий спосіб залучення уваги, нарешті.
Колись Петечка закохався в Юлечку. У сенсі, по-справжньому. Сусідка розповіла юнакові, що Юлечка любить художні виставки і оперу, а ще хороші книги. Вона була такою незвичайною, і Петечку до неї як-то тягнуло. Він подкатывал до Юлічки з натовпом друзів у дворі, говорив: «Ти класна тьолка», пропонував пивасика — загалом, був сама ввічливість. За незрозумілої і напевно необ’єктивною причини його домагання були відкинуті.
Нині вже Петро живе зі своєю дружиною Тонею. Все, як у всіх. Ну так, лаються періодично, сваряться — а кому зараз легко? Петро каже, що у нього просто важкий характер. Його дружина розповідає подружкам, що її мужик, мабуть, ніколи не буде здатний зрозуміти її витончену натуру. Так і живуть: один «важкий», інша «з натурою». Все, як у всіх.
Невже склалося б по-іншому, якби Петечка зробив над собою зусилля, послухав соседкиным підказок і покликав би Юлечку на виставку до мирного районний ДК? Правильна відповідь — так, чорт візьми, було б, та ще як!
