Я народилася і виросла в Москві, а через рік після інституту отримала пропозицію попрацювати в іншому місті. Загалом, ось вже майже дев’ять років я живу і працюю за дві тисячі кілометрів від рідного дому.
Треба сказати, що до переїзду я була впевнена, що горезвісне протиставлення москвичів і провінціалів існує виключно в запалених мізках окремих недалеких людей. Люди, які звідкись переїхали, навколо були завжди, і це ніколи не було особливо важливим, просто інформація для довідки. В дитинстві — щоб розуміти, що я можу піти в гості до бабусі на сусідню вулицю, а Мишко свою побачить тільки влітку, тому що вона в Чебоксарах, пізніше — щоб усвідомлювати, що я, ймовірно, буду вступати до московського вузу, а Маша поїде вчитися у Воронеж, там рідні, ще пізніше — щоб знати, що Сергію треба повернутися в гуртожиток до 23:00, інакше не впустять.
У всіх випадках важливіше було, любить чи Міша грати в хованки, дружу я з Машею і хочу пов’язати з Сергієм своє подальше життя. А потім я переїхала на своє нинішнє місце проживання. З’ясувалося, що люди, яким все одно, звідки я приїхала, є і тут, вони і складають основу мого кола спілкування. Але чимало й тих, для кого я взагалі не людина, а москвичка (хоча сама я, проживши тут майже третину життя, себе москвичкою, загалом, вже і не вважаю), та індивідуальних чорт мені не належить, тільки місце прописки.
Я за визначенням «не знаю життя». Ні, не персональної життя конкретної людини в конкретному місті, а взагалі ніякої. Навіть сорокалітній холостяк, який живе з мамою, не вміє включати пральну машину і не знає, де купуються нові шкарпетки, вважає, що має право зверхньо мене повчати і розповідати, як складна його життя і як проста — моя. Можна скільки завгодно логічно пояснювати, що у мене свої складності і ніхто не приносив нічого на блюдечку — все фігня. Труднощі видають лише за довідкою про відсутність московської прописки. Найкраще, що можна зробити, спробувати припинити спілкування з такими кадрами, тому що сперечатися марно, а сидіти і обтікати, слухаючи, як він все життя бігом по сходах з сокирою в спині, а ти тут прохлаждаешься, — просто неприємно (не кажучи вже про те, що на другій годині стає дуже нудно, а сокири в спині вперто не видно і вже хочеться його забезпечити).
Ще дивніше співрозмовники, яким особисто я чомусь сподобалася, а от всі москвичі огидні (як правило, москвичів вони особливо й не бачили, але на рівні підкірки знають, що це жахливі монстри про трьох головах, пылкающие вогнем). «Ти така (вставити потрібне), не те що всі москвичі» — так собі комплімент. Навіть не тому, що «всіх москвичів» багато мільйонів і вони не можуть бути однаковими. Просто мої рідні, друзі і знайомі — в більшості своїй ті самі москвичі, яких ви не знаєте, але навіщо-то обгидили, і мене це не особливо радує.
Неймовірно прекрасні люди — агресивні адепти теорії «де народився — там і пригодився», з порога початківці доводити мені, що в тій Москві ніколи не були і не хочуть, хоч їм мільйон доларів за це запропонуй, тому що там погано, а тут — добре. «Ну, — відповідаю я, — окей, рада, що ви щасливі». «Ні, — суворо кажуть вони. — Ти не зрозуміла! Тут — добре, а в Москві — погано, я по телевізору бачив! Адже погано, так? Зізнайся, адже погано?»
Чому людині так важливо, погано чи в місті, в якому він не був і бути не збирається — незрозуміло, але такий може цілий вечір ходити за мною і вимагати зізнань, наскільки тут краще. При цьому годинами міркувати про те, яка Москва (якої він, повторюся, не бачив поза телевізора) потворна і зла — це нормально, а от якщо я скажу, що тут щось не ідеально і мені, наприклад, не подобається традиція не чистити тротуари взимку, — все, я московський сноб, завітав тут і фу такою бути!
Окремо чудові люди, у всіх проблемах яких винна Москва (і, ймовірно, особисто я). Ось, наприклад, товариш, який працює механіком в гаражі, який, за його власним визнанням, з восьмого класу почав пити горілку. Але в тому, що у нього до тридцатнику почалися проблеми з печінкою, винні москвичі, які там жирують за рахунок трудового народу.
Без поваги, тыжмосквичка.
