Студенти, яким так важко вивчити за семестр, як звуть викладача! Ви не задовбали. Ви мене кожен раз веселі.
Стук у двері. Відкриваю. Стоїть дівчинка, в очах написано: «Що я роблю в політехнічному університеті?»
— Мені вчителі треба!
Почнемо з того, що вчителі в школі, а в університеті — викладачі. А вже про елементарне «здрастуйте» я взагалі мовчу.
— Ну, по-перше, вітаю!
— Блін! Ну здрастє!
— Якогось вчителя?
— Нашого!
— Відмінно! А поточніше?
— Він інформатику веде.
— Полкафедры відкинули, продовжуємо уточнювати.
— Ну, хлопець такий.
— Залишилося п’ять осіб.
— Ну… Він такий… Молоденький. (Червоніє.)
— Їх залишилося троє! Хто ж вийде в фінал?
— Блін! Піду подивлюся в розкладі.
Треба сказати, що до того моменту я вже догадався, до кого вона прийшла до мого рідного брата, ми разом працюємо. Я не зловтішаюся. Я дуже люблю студентів. Просто настрій був якийсь піднесений, хотілося подивитися, що далі буде. Поки дівчинки не було, брат повернувся на кафедру, і я переказав йому весь діалог.
Стук у двері. Радісно, урочисто, з високо піднятою головою:
— Прізвище…в!
Я відкриваю викладацьке, показую їй на прізвище і радісно відповідаю:
…В! Так це ж я!
По-моєму, у неї в той момент світ звалився. На щастя, через відчинені двері дівчинка побачила мого брата і з радісним криком: «Ось він! Ну ось же він!» понеслася віддавати прострочену на місяць семестрову.
Ми не злісні преподи з страшилок шостого курсу. Чесне слово, я «зубрилок» більше не люблю, ніж нормальних трієчників. Саме завдяки таким дівчаткам я все ще працюю в цьому універі за суму з трьома нулями в місяць. Але, блін, перш ніж розмовляти з викладачем, дізнайтеся, як до нього звертатися!
