Кругообіг жратви в природі

14

Задолбашка моя не така вже страшна, але накипіло.

Дорогі мої мама і тато! Я вас обох дуже люблю. Мені під тридцять, живу в іншому місті і, на жаль, не завжди можу часто приїжджати. Але коли у мене це виходить, я їду до вас з гарним настроєм, я готова поговорити на різні теми, сходити кудись. Але, вибачте, я не готова стільки жерти.

Кожна моя поїздка до вас перетворюється у змагання «Хто більше нагодує» між мамою, татом і бабусею. Починається це ще до поїздки, коли по телефону ви питаєте: «Що тобі приготувати?» Мама, я знаю, що ти чудово готуєш. Якийсь супчик і друге на твій смак, мені взагалі все одно! Багато не готуйте. Ні, я не сильно зголодніла за три години в автобусі. Але мене все одно чекає грандіозний обід з салатів, солінь, баклажанної ікри заморської, першого, другого трьох видів і десертів.

Ні, я не буду ось цю булочку. Ні, навіть якщо її десять разів запропонувати, я вже з’їла три таких. Четверта зайва, правда. Я не кричу. Свинину, рибу або курку? Нехай буде свинина. Ні, курку не треба. Рибу теж. Ні, я не хочу образити бабусю. Я не зголодніла, ми годину тому пообідали. Ні, мені в дорогу не потрібен пакет з печивом. Ми це вже обговорювали в магазині. Ми його не їмо. Варення трирічної давності стоїть у холодильнику. І соління. Якщо мені дуже захочеться он ту баночку смачних солоних огірочків, я попрошу, я не сором’язлива. Я говорила, що чоловік сьогодні не зможе мене зустріти, тому не буду тягти важкий пакет з банками. Але ви мене не чуєте і збираєте мені пакет. У ньому булочки, печиво, варення і яблука. І дві пачки соку. Ні, я не проголодаюсь в автобусі. Ні, я не на дієті. Ні, я не кричу!

Дорога свекруха! Спасибі, нам не потрібно стільки заморожених овочів і ягід. І ось цих банок. Я люблю, коли у мене в холодильнику лежать конкретні продукти, з яких я знаю, що приготую. Моркву я сама натру свіжу, благо вона дешева і продається в будь-якому магазині. Я не хочу задаватися питанням, що мені робити з цим величезним кабачком-мутант, або весь вечір перебирати дике кількість чорної смородини, яку ні я, ні чоловік не їмо, але все одно старанно упакуємо, заморозимо, а через два роки викинемо.

Ми не дистрофіки, не незаможні (тьху-тьху-тьху), живемо у «другій столиці» Росії, дев’яності вже давно минули. У магазинах повно різних продуктів, при бажанні можна знайти хоч в’ялені вуха єдинорога. Навіть не знаю, що більше задолбали — безглуздий кругообіг жратви або те, що мене не чують.