Із принца у жебраки

61

Я впевнена, що це траплялося практично з кожним з нас.

Ось уявіть: ви заходите в магазин. Звичайно ж, всього лише за батоном хліба. Але по дорозі від входу до хлібного відділу набираєте полкорзинки продуктів. На шляху до касі ви набираєте ще полкорзинки. Звичайно ж. Ще можна біля каси пару дрібної, але дуже потрібної фігні закинути до батони хліба.

Відстоюєте чергу, викладаєте на стрічку батон хліба і все інше, набране так, по дріб’язку. Дістаєте з сумки банківську карту — і отримуєте від касира презирливе «фе» у вигляді листочка, на якому написано, що сьогодні (ось адже удача) пластикові картки до оплати не приймаються.

Ви судорожно лізете в сумку за гаманцем. Відкриваєте його — і бачите сто рублів. Касир повільно лютішає. Ви починаєте ритися в продуктах, намагаючись знайти той батон, за яким і прийшли. Чергу лютішає слідом за касиром. Нарешті ви знаходите батон і розраховуєтесь за нього, поспішаючи втекти від розлюченого касира (адже йому потім усі ті продукти, що ви виклали на стрічку назад розкладати) і розлючених людей в черзі (згадується скетч «Уральських пельменів» про оптовика і сливу).

А тепер, увага, запитання: чому не можна повісити те заповітне оголошення на вхідні двері? Знала б відразу, що карти не приймають — розгорнулася б відразу ж на вході. І так вже не перший раз потрапляю!