На стіні перед входом в храм Діви Кумарі висів великий барвистий плакат. Зверху був зображений усміхнений чоловік у футболці, перекреслений яскраво-червоним хрестом. Трохи нижче посміхався інший чоловік, з сиротливо притулившейся галочкою в кутку.
Відмінність була лише одна. На другій картинці чоловік був голий по пояс! Усім нам знайома православна традиція: перед входом в храм — шапку геть! Але оскільки у вічно жаркому південно-індійському керальском кліматі шапки не актуальні, тут пішли далі: постановили, що до богів треба входити з голим торсом, щоб виявити до них повагу. На щастя, для жінок зробили виняток — втім, не факт що воно з’явилося давно, адже, як відомо з історії, до 1859 року всі жінки дравидського походження (місцеві, чи то пак) взагалі не прикривали груди!
Так храм виглядає зовні.
І хоча перед входом в цей храм була чергу ми, все ж, вирішили його відвідати. Все-таки, не дарма ж сюди прагнуть потрапити всі індійці! Але на шляху всередину було чимало перешкод. По-перше, там, де багато народу, індійці люблять налаштувати лабіринтів з сталевих труб, для черг. У лабіринті ми вдало знайшли дірку і потрапили одразу в хвіст черги. Потім нам нагадали, що слід зняти взуття — хоча це було і так зрозуміло, у всіх храмах Індії, навіть католицьких, так прийнято. Багато кидали взуття прямо у вузькому переході перед храмом, але нам за її збереження було якось боязко…
Сорі за якість фото, фотографувати там не можна було, і я робили це таємно на телефон. Так що, вибачайте. 🙂
Слідом нас зупинив дід на вході в храм, вимагаючи здати всі речі! Включаючи сумку з фотоапаратом і об’єктивами! Залишати речі пропонувалося не в закритому приміщенні, а на невеличкому столику біля входу в храм, повз якого проходили сотні людей! Антон відчайдушно пручався і відмовлявся, але дід був непохитний. 🙂 Обіцяв пильнувати і прив’язати до наших речей номерок. В кінці кінців ми понадіялися на пильність діда, його вдячність за нашу винагороду в 30 рупій і чесність простих індійців у святому місці і залишили речі.
Увійшовши в індійський храм, прийнято видати богам які-небудь подарунки, або прасад. Це може бути кілька бананів, шматок кокосового горіха, солодощі, квіти і т. п. загалом, у богів все як у людей: йдеш в гості — захопи гостинець. Біля входу в храм продавці активно пропонували купити набори для прасада. І в кінці кінців ми погодилися взяти квітка лотоса за 20 рупій. Цікаво, що його прямо при нас спрыснули водою, і закритий бутон одразу відкрився!
Але тут виникла інша проблема. Виявилося, що вхід у храм.. платний! Для всіх без винятку. Потрібно 20 рупій з людини, а в кишенях вже стільки дрібниці немає. Ми ж наполовину увійшли в храм, де-то в середині черги. Довелося Антону рачки виповзати з-за огорож і метнутися до рюкзака у діда за гаманцем.
Заплатили за вхід, отримавши квитки (!) вперше, до речі, таке бачу в храмі. Антон зняв сорочку, як більшість чоловіків; втім, двоє перед нами цього не робили, але на них ніхто не шику…
Всередині храм виявився досить просторим, з безліччю старовинних кам’яних колон, прикрашених скульптурними зображеннями апсар, слонів, різних тварин… Проте, всі рухалися строго за постійної траєкторії, не блукаючи по приміщенню в різні сторони. Головною метою було подивитися на «вічний вогонь» у олійної лампи, що горить вже багато століть, і подивитися на зображення Деві Кумарі у красивому кіоті. Крім того, скрізь стояли скриньки для пожертв, а оголошення на стіні наголошувала, що гроші приймаються і по пластиковим картам! Індуїстські боги, виявляється, дуже просунуті, значить, десь на небесах у них є банківські рахунки?? А якщо серйозно, то легко можна зрозуміти — такий храм винятково вигідний бізнес, бо тільки ми удвох залишили в храмі близько сотні рупій, а в день тут проходять тисячі людей!
Врешті-решт стали доглядати, куди прилаштувати наш лотос. І знайшли! В одному з куточків храму було дуже незвичайне святилище, де стояли ряд кам’яних змій, шиплячих кобр. Кобр все чіпали за носи, і ми теж. Думаємо, що це були нагі — священні індійські змії. Тепер нас зберігати. 🙂
…А на фотоапарат, до речі, ніхто не зазіхнув. І ми, щасливі і задоволені, вирушили дивитися храми Каньякумарі далі. Наступною нашою метою був католицький собор Богоматері Спокути. Його ми побачили ще здалеку, з меморіалу Вівекананди. Величезний білий масив собору чітко вирізнявся своєю громадою над маленькими індійськими будиночками. Треба сказати, що католиків в Каньякумарі живе багато, тому християнський храм тут навіть не один, а декілька!
Вибравшись з лабіринту толкучего ринку, ми вирушили за звичайною галасливій вулиці індійської. Потроху приставучі торговці і діти-торбарі залишилися позаду, ми звертаємо в якийсь провулок… І тут — картинку немов підмінили! Навколо нас виявився квартал, де тротуари ідеально підметені, всі добротні будиночки і акуратні; більш того — вкриті свіжою фарбою ошатних квітів! Повне враження, що це якась Іспанія або хоча б Аргентина!
А потім вийшли на простору площу перед красенем-собором, де був лише один (!) турист крім нас. І це коли, нагадую, на набережній багатотисячний натовп приїжджих! Виявляється, якщо пам’ятка до Індії не відноситься, то індійці зовсім втрачають до неї інтерес.
Нарешті, ми зайшли в сам собор. Убрання її було скромним, але дуже гармонійним; по сторонах струменіло світло від різнокольорових круглих вітражних вікон.
З напівтемряви храму погляд відразу вихоплював ЇЇ: в центрі мармурового вівтаря стояла велика скульптура Діви Марії, що дивилася з любов’ю на всіх вхідних. Здавалося б, що дивного для католицького храму? Ось тільки одягнена вона була в розкішне синє сарі!
Ми вийшли з храму і продовжили прогулянку по цьому славному райончику. В одному з будинків нашу увагу привернуло безліч людей, що сидять на стільцях навколо; а на стіні будинку напис — вітаємо молодят таких-то! Потім такі написи ми стали зустрічати і на інших будинках; а в головному провулку над головами були протягнуті арки з квітів, і до того ж оркестр грав веселу музику! Загалом, тут панувала атмосфера свята! Але наші думки з Антоном розділилися. Він вважав, що це в одному з будинків весілля, і всі зібралися відзначати; моя ж думка була — це такий весільний квартал, тут прийнято відзначати весілля.
Кинувши прощальний погляд на острови з меморіалами і помилувавшись на небі фарбами заходу, ми поспішили в готель.
Йти більше нікуди не хотілося, і повечеряти вирішили прямо на місці. Сам готель був дорогим, але ресторан при ньому виявився цілком доступним. За 870 рупій ми чудово повечеряли, причому в перший раз потрапила нам, нарешті, запропонували не курку. Антон на радощах замовив собі баранину! А ось спиртного в цьому ресторані, як і в більшості індійських, не було. Хоча, до речі, ресторани при готелях мають право пропонувати спиртні напої своїм гостям. Але нам і без цього було добре! 😉
———————————————————————————
Мої інші оповідання з цієї подорожі:
2018 рік, січень:
Каньякумарі. Який кінець у Індії?
Хто кому «дав» в Індії
Що написали індійські дівчата на долонях моєму чоловікові
Алеппі. Круїз за 7 рублів? Це — реальність!
Алеппі. Хаусботи. Витратили в Індії купу грошей! І на що!!!
Кочин. Як фарбуються індійські чоловіки
Кочин. Що звисає у індійців прямо в море
Індійська залізнична жесть!
Каджурахо. Мій перший досвід секс-туризму
Делі. Один день в нетрях Індії
Делі. Від трешу до краси один крок!
Як вижити в Індії. Інструкція по застосуванню для тих, хто збирається
Індія. Фотоогляд: Новорічні канікули серед слонів і еротичних скульптур
———————————————————————————
Мої розповіді з інших подорожей по Індії:
2004 рік, січень:
Мумбаї. Ще побачимося з тобою, ванільне небо Індії!
Мумбаї. З Хоттабычами на Острів Слонів
Гоа. Червона земля і пісок білий
Дорога до Гоа
Ахмадабад і Ганді Нагар. Що зробив хороший мер?
Джодхпур. Блакитний місто
Джайсалмер. Пустеля Тар. Під зоряним небом індійським
Джайсалмер. Обпалені сонцем
Джайпур. Слони і мавпи
Джайпур. Рожевий місто
Скарби Агри
Не тільки для туристів
Індійські звичаї
Некультурний Делі
Культурний Делі
+ ДОДАТИ ЦЕЙ БЛОҐ В ДРУЗІ
+ НАШ INSTAGRAM — про особисте та подорожі
