Чому генерал Брусилов зрадив білих

311


Не було в Росії більш популярного воєначальника Першої світової війни, ніж генерал від кавалерії Олексій Олексійович Брусилов. Коли почалася громадянська війна, вожді Білого руху дуже хотіли, щоб він приєднався до них і надав своїм ім’ям більше популярності їх справі.
Однак Брусилов не зробив спроб виїхати на Дон, де формувалася білогвардійська Добровольча армія. Більш того, в 1920 році він поступив на службу в Червону армію – спочатку радником, а потім і на інші посади.
За свою позицію під час громадянської війни генерал Брусилов отримав вельми невтішних відгуків з боку своїх старих соратників по Російської імператорської армії, стали вождями Білого руху.
У «Нарисах Російської Смути» генерал Денікін писав, що в листопаді 1917 року на Дон приїхав посланець від Брусилова і привіз від нього лист, у якому той віддавав себе в розпорядження Добровольчої армії і просив інструкцій для роботи в Москві.
Однак незабаром Брусилів нібито круто змінив позицію і почав закликати офіцерів не допомагати ні в чому Білого руху. «Ймовірно, немає тяжчого гріха у старого полководця, що втратив в лещатах большевицької катівні свою честь і гідність, ніж той, який він взяв на свою душу, даючи словом і прикладом виправдання сбившемуся офіцерства, поступавшему на службу до ворогів російського народу».
Так що в кінці 1917 року, після Жовтневого перевороту, сталося з Брусиловым насправді?
Брусилов в 1917-1918 роки
У травні 1917 року Тимчасовий уряд призначив Брусилова Верховним головнокомандувачем, проте через два місяці відправила його у відставку. Літній (64 роки) і хворий Брусилів проживав у Москві, під час жовтневих вуличних боїв був випадково поранений досить важко, переніс операцію. Іронія долі: Брусилів жодного разу не був зачеплений ні ворожою кулею, ні осколком снаряда, коли командував на фронті, а розрив гранати, спрямованої рукою співвітчизника, який ледь не убив прославленого російського полководця.
У будь-якому випадку, взимку 1917/18 року і навіть багато пізніше Брусилів нікуди не міг поїхати з Москви через поранення і його наслідків. Про те, що він послав на Дон до організатора Добровольчої армії генерала М. В. Алексєєву якогось емісара, Брусилів нічого не згадав у своїх мемуарах, призначених до публікації лише після його смерті. А в серпні 1918 року його заарештували.
У в’язниці його відвідав Дзержинський. За словами Брусилова, він пропонував того свободу, якщо той напише спогади, де буде лаяти царську сім’ю і царський режим, але Брусилів навідріз відмовився писати що-небудь, перебуваючи в ув’язненні.
На думку Брусилова, вирішальну роль у звільненні зіграли клопотання колишніх офіцерів С. С. Каменєва і П. П. Лебедєва, які займали провідні посади в РККА, а особливо лист дружини Брусилова до генерала В. Д. Бонч-Бруєвичу, одному з радників Червоної армії, братові керуючому справами Раднаркому. Звільнив Брусилова з в’язниці особисто заступник Дзержинського, кривавий кат Я. Х. Петерс. Було це вже у вересні 1918 року.
Брусилів був переведений під домашній арешт і в такому положенні, природно, був позбавлений свободи пересування та будь-яких політичних дій. Він пише, що співчував Білого руху, хоча зовсім не вірив у його успіх. Негативне ставлення викликали у нього, мабуть, самі вожді Білого руху, їх політична непримиренність, їх нестриманість у згадці імен залишилися на радянській території, в результаті чого, за його словами, було загублено «багато потрібних людей Росії».
На звинувачення в пасивності і конформізмі Брусилів відповідав: «Історія з репортерським статтями не пишеться. Не знаючи ні причин, ні мотивів, ні обстановки, не можна йому [Денікіну] було кидати каміння в мене, та й у багатьох тих, хто залишився в Росії, як це робили багато емігранти. Всі вони упускали з уваги, що обстановка і погляди можуть бути інші, а страждання за Росію – одне». Треба зауважити, що і патріарх Тихон, обраний у листопаді 1917 року, колишній, до речі, знайомим Брусилова, відмовився благословити Біле рух, незважаючи на всі прохання.
Брусилів під час польської кампанії РСЧА і переосмислення
Брусилов не підтверджує, що в 1918-1919 рр. від нього виходили якісь заклики до колишнім офіцерам переходити на службу в Червону армію. Тільки в травні 1920 року він підписав, причому цілком щиро, відозву, в якому царські офіцери призивалися допомогти радянської Росії у боротьбі проти Польщі, яка намагалася захопити Україну і Білорусію.
У ті дні більшовики вирішили поставити авторитет старого генералітету на службу в боротьбі із зовнішнім ворогом. Вони скликали Особливу нараду «з питань збільшення сил і коштів для боротьби з наступом польської контрреволюції».
Брусилів погодився бути головою наради. Його підпис, як і ряду інших царських генералів, що стояла під закликом до офіцерів «йти з повним самозреченням і полюванням в Червону армію, на фронт або в тил, куди б уряд Радянської робітничо-селянської Росії вас не призначила, і служити там не за страх, а за совість».
У вересні 1920 року Брусилів підписав відозву до офіцерів білогвардійської армії Врангеля здаватися в полон, з обіцянкою повної амністії. Про це він у своїх мемуарах не згадує. Мабуть, було соромно. Адже, як відомо, кілька десятків тисяч офіцерів, які повірили в радянську амністію, були в Криму більшовиками розстріляно.
Диктуючи на лікуванні в Карлових Варах у 1925 році свої мемуари дружині, Брусилів переосмислив свою позицію в 1920 році. «Я хочу, щоб знали, що тепер… я побачив свою помилку, я зрозумів, що відбувається в Росії. Якщо б я знав, що більшовики зміцняться, будуть переслідувати релігію, оголосять атеїзм своєю офіційною релігією…, то, звичайно, я не став би заважати полякам, а навпаки, допоміг би цього християнського народу, в чому тільки зміг би!»
Неприйнятність активної боротьби та еміграції
Коли Брусилов був щирий? Думається, що в обох випадках. Залишається тільки дивуватися, як це він не розгледів сутності більшовицького режиму до 1920 року. Ймовірно, частково прав Денікін, і суттєва частка конформізму у всіх вигинах позиції Брусилова під час громадянської війни була присутня. Але також прав і Брусилів, коли виправдовується тим, що не можна до всіх людей, на яких обрушилася громадянська війна, підходити з однаковою міркою, без урахування багатьох особистих обставин.
Зрештою, не можна було вимагати занадто великої енергії і особистої мужності від старого і хворого генерала, до того ж і так вже віддав багато сил для Батьківщини.
І, безумовно, заслуговує розуміння позиція, яку Брусилів виклав у кінці першого тому своїх спогадів і яку реалізував до кінця: «Вважаю обов’язком кожного громадянина не кидати свого народу й жити з ним, чого б це не коштувало… Адже таку велику і важку революцію, яку Росія повинна була пережити, не кожен народ переживає. Це тяжко, звичайно, але інакше вчинити не міг, хоча б це коштувало життя. Поневірятися ж за кордоном в ролі емігранта не вважав і не вважаю для себе гідним і можливим».