Мені 19 років, і я ніщо. Нічого з себе не уявляю, нічого не хочу. Ніщо не може мене зацікавити. Сама винна, звичайно, але окреме мерсі батькам.
21⁄₂ року. Сказала мамі «ні» — відлупцювали мокрим рушником так, що я забула це слово надовго.
— З тих пір вона більше не пререкалась зі мною! — батьки до сих пір дуже горді, що тоді вибили з мене всю дурь.
3 роки. Похід по магазинах.
— Доню, на що дивишся?
Показую пальчиком на сукню.
— Сукня це — фуфло. Будьте ласкаві он ті брючки!
5 років. Запис у школу.
— Звичайно, гімназійний клас, вона ж розумна. І вже вміє читати. Що значить не хочеш? Ти ж розумна!
6 років. Вчителі зобов’язали батьків записати дітей в яку-небудь секцію — не дарма ж вони грошей на секції вибили.
— Що ти хочеш? Танці? Та ти не вмієш! Запишіть нас на карате.
7 років. Малювала аквареллю, мала необережність залишити ще мокрий малюнок на столі.
— Валюш, це ти намалювала? — запитала мама спокійним голосом.
— Так, мамуль!
Малюнок мовчки розмазується мені по обличчю. Досі не розумію, за що, але бажання малювати якось поменшало.
10 років.
— Пап! А я контрольну з математики найкраще написала! На четвірку, правда, але краще за всіх в класі!
— А на п’ятірку не могла, чи що? І не соромно тобі? Ти чия взагалі дочка?
З тих пір я забила на навчання. За хороші оцінки не хвалять — мотивації нуль.
12 років. Однокласники мене не особливо жалували.
— Мама, я не хочу більше ходити в цю школу, можна мені перевестися в іншу?
— Бач че удумала! Ридай скільки влізе, ні про яке перекладі мови бути не може! Думаєш, в житті ось так все буде? Начальник тебе образить, а ти раз — і на іншу роботу? А що люди потім будуть думати?
Привіт, «совок», давно не бачилися.
13 років.
— Мам, я хочу в музичну школу.
— Ти не зможеш, і взагалі, у тебе слуху немає.
14 років. Червень.
— Мам, я хочу гітару, слуху і особливо не треба, щоб хоч трохи грати.
— Ти охрініла?! Я тобі грошей не дам!
— Мені не потрібні гроші, я зібрала з дня народження, я просто хочу купити гітару і навчитися грати.
— Ніяких гучних звуків у моєму домі! Побачу гітару — викину в вікно.
Злякалася, тому що вона Екшн сно викидала у вікно те, що їй не подобалося. Обігрівач тоді сильно погнувся.
14 років. Дев’ятий клас, жовтень.
— Ти вже вибрала коледж?
— Я хочу в школі залишитися.
— Ти не здаси ЄДІ! А якщо і здаси, то нікуди не поступиш! Ось, я оплатила курси, мені порадили цей коледж, будеш архітектором, це престижно!
15 років. Червень, несподівано для себе здала ДПА на відмінно. Думаю, ось тепер мама повірить, що я зможу здати ЄДІ! Набралася сміливості сказати, що в цей коледж я не піду.
— Що значить не підеш?! Не хочеш? Та я стільки грошей за курси заплатила! Гаразд. Гаразд, їдь на дачу, відпочинь, може, надумаєш чого.
15 років. Кінець серпня. Приїхала з дачі і виявила, що «наЕкшн шла до відмінний коледж», і через три дні мені їхати ось за цією адресою на перше вересня.
17 років. Липень. Скінчилася практика, все було здано. Зважилася сказати, що обрана професія мені не подобається просто категорично, тим більше що нам відразу сказали, що грошей цим не заробиш, а робота важка.
— Тобто як хочеш в інший коледж?! Тобі два роки все залишилося, а там йди куди хочеш! Ти рік втратиш!
— Нам не дозволять здати ЄДІ, щоб ми не йшли в інші професії, тому що ми бюджетники, я вже дізнавалася.
— Вистачить брехати! Тобі лише б все мені наперекір робити! Документи ти сама не можеш забрати, так що сиди і терпи!
17 років. Листопад. Бажання ходити в коледж немає, так що часто пропускаю.
— Твій куратор дзвонив! Тебе сьогодні не було в коледжі!
— Ну так, я не хочу там вчитися, і ти мене не змусиш.
— Валечка, ну тепер вже пізно кудись переводитися, ти вже нікому не потрібна. Іди доучись, ну хоч на четверочки!
Не пішла принципово.
18 років. Лютий. Нарешті! Я повнолітня! Гордо прийшла в коледж і сама забрала документи. Відчула себе набагато краще.
18 років. Грудень. У вересні пішла у вечірню школу, щоб закінчити 11-й клас. Вирішувалося питання, куди вступати і який ЄДІ мені писати.
— Мамо, ми тут з Мишком подумали — може, мені до них поступати? Міша не проти. Його батьки теж. Та й ЄДІ там не потрібно.
— А ти хочеш цього? Якщо хочеш, їдь. Все одно по-своєму зробиш.
— Так, мамо, хочу. Гаразд, здаю російська-математику, отримую атестат і їду.
— Ну, коли не поступиш, можеш повернутися додому.
19 років. Початок травня.
— Ти поводишся вдома, в Москві! Це не обговорюється! Інакше я тобі грошей на квитки до твого Міші не дам!
— Ну і не треба. Піду працювати — зароблю грошей і поїду звідси.
— Та кому ти потрібна?! Освіти немає, досвіду роботи немає! Хто тебе візьме?
— Та хоч у фастфуд на касі стояти.
— Ти не зможеш, це важка робота!
Я б не написала все це, якби вранці мама презирливо не пирхнула своє «Так ти не зможеш!» на мої слова про те, що хочу стати лікарем.
