з циклу «А зась нас Батьківщиною лякати…!»
У Севастополі це було. Якраз на самому початку вісімдесятих. В лютому місяці, 23 числа. Що це за день, пояснювати не буду. І вже, тим більше, не буду говорити, як Місто ставився до людей у погонах у ті роки. Багато і так знають і розуміють, а іншим…, загалом, чого дарма букви городити.
Цей День тоді вихідних не було, так що з ранку традиційно постояли ми в строю, потім пройшлися урочистим маршем, послухали в клубі заїжджого звездатого политтруженника про те, які ми сильні і гарні і як нам стати ще і ваще…!
А вже потім відправилися святкувати. Колективна поляна була накрита на Фіоленті. Ну, звичайно, не прямо на скелях, але…. Прям практично біля самого краю, метрах в п’ятдесяти від обриву стояв будинок, в якому ту галявину і накрили.
Чекали нас там.
А ми, переправившись через бухту, сіли в автобус і вирушили теж туди. Але по дорозі вирішили заїхати на ринок. Він тоді називався колгоспним і продавали там всякі солоно-квашено-мариновані ніштяки, без яких, самі розумієте, горілку пити – один суцільний гріх.
Ряд з шуканими продуктами, як я пам’ятаю, був на вулиці. Але під навісом. Просто уявіть собі дуже довгий ряд прилавків на яких, крім ваг стояли такі білі емальовані лотки з усім цим божевільно ароматним, хрустким навіть на вигляд достатком. І ніяких убогих різнокольорових пластмасових тазиків. Тільки дерев’яні бочки, тільки емальовані лотки різних форм і рум’яні тітки в білих куртках і нарукавниках.
Асортимент просто вражав. Чого тільки не було. І якого цього «чогось» тільки не пропонувалося. Особливою красою, звичайно, блищали помідори. Від дрібних до величезних зелених бордово-червоно-рожевих. Вологі, пружні – тільки торкни, здавалося, і вибухнуть виходячи пряним, духовитым соком (або розсолом – правильніше?) з прилиплими гілочками кропу і різноманітними листочками. Ну і інше… різно – всяке. Не описати все.
Звичайно, перш ніж купувати що-то ми всі пробували. А як без цього. Без цього ніяк неможливо. Користуючись ставленням народу до Армії і вдень, який був на дворі, нам навіть і торгуватися не доводилося. І клали нам все «з походцем», та ще й як. Тітка, у якої ми, нарешті, вирішили придбати помідорів, мало того, що практично змусила нас з’їсти по величезному духмянному, мясистому красеню, так ще й пару штук зверху поклала, а це точно більше півкіло було. Ну, це добре.
Але ось у цих самих баклажанів ми тормознулись. Не було абсолютно ніякої можливості визначитися – які брати. Мало того, що достаток, так ще і різноманітність смаків, просто зводила з розуму. І тітки принишкли. Зрозуміли, що нам подобаються практично всі. А все не понесеш….
Справу вирішив гендерний, вибачте за вираз, вибір. Одна з тіток, дивлячись на наші муки вибору, поблажливо, а може бути і великодушно кинула:
— Гаразд, чоловіки…, у Михалича візьміть. Свято все ж.
Баклажани у Михалича були на диво – нічого не скажеш. А сам Михайлович стояв за прилавком похмурий і якийсь навіть втрачений. Ну, ясна річ – свято!
І тоді було сказано:
— Гаразд, Михалич, ріж овоч. Склянку то є?
А куди діватися – гендерна солідарність.
Склянки, як такого, не було. Але півлітрова банка, за допомогою якої здійснювалося переміщення розсолу, знайшлася. Тим же розсолом її і сполоснули. Зауважу, що смаку горілки це не зіпсувало, навіть навпаки.
А ось синенькі у дядька виявилися…!!! Знаєте, я не зможу передати той терпко-солоно-ароматний смак і м’яку хрусткость самих баклажанів і обволаківающе солодку начинкину…. Загалом, я це передати не беруся.
Але початок Свята у той рік вдалося. І досить.
